Микола Дашкієв - Зустріч з тайфуном

Академік провів рукою над розкладеними знімками, сказав неголосно:

— Ось що чекає Японію завтра на світанку, якщо ми не зірвемо бомбу в критичній точці сьогодні, о сьомій п’ятнадцять… — старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. — Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.

На годиннику — 5.32. Болісно наморщивши лоба, підліток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрілки і розпачливо зважує, що він має робити. Він хоче вірити, що все, сказане старим, — правда, але з думки не сходить і англійська книжка з атомним вибухом на обкладинці, і підслухані уривки розмови про “провокацію”. А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?

— Ну, скажи, — терпляче доводить старий. — Коли б йшлося про воєнну провокацію, то чи не все одно, де зірвати бомбу?

— Атомні вибухи заборонені! — Коля раптом згадав про це і підхопився. — Атомні вибухи заборонені, щоб не отруювати атмосферу! Навіщо ви мене обдурюєте? Навіщо?

Академік і полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усміхнувся й старий.

— Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба — з антиречовини. Радіоактивної хмари не буде.

Коля сів, обхопив голову руками. Відчинилися двері, до рубки зайшов лейтенант.

— Товаришу полковник, базу викликано. Біля апарата — Вася Лисичкін.

Почувши це прізвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академіка, потім на полковника. Той підійшов до нього, простягнув руку:

— Молодець, хлопче! Хоч і завдав ти нам клопоту, але — будь такий завжди! А тепер іди та побалакай з своїм Васею.

Коля підхопився з місця. Помчав до дверей.

І ось він уже стоїть перед радіостанцією в апаратній дирижабля і слухає голос приятеля:

— Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкін… Віддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський… Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмішкою: відповідай, мовляв!

— Чую, Васько, чую! Віддам. Тепер віддам.

— А де ти, Колю?

— Я… я… — хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повітрі квадрат. — Я — в квадраті…

— …сімнадцять-двадцять, — неголосно підказує лейтенант. — Над Тихим океаном.

— Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успіху!

— Дякую!

Ось і розвіялися примари, які півдоби тримали Колю Рибакова в стані граничного напруження і замалим не коштували йому життя. Хлопцеві тепер соромно за себе, страшенно соромно; сміливо пройшовши хай навіть уявні, та все ж грізні випробування, він зараз мало не плаче. І Федя — отой аж ніяк не страшний, а, навпаки, дуже лагідний і симпатичний бородань — турботливо доводить хлопцеві, що готовність здійснити подвиг — майже те саме, що і його здійснення насправді, і що коли б він був на місці Колі, то обов’язково діяв би так само… якби вистачило хоробрості, звісно.

Хлопець поступово заспокоювався. А втім, ні: один неспокій витіснює інший. Наближаються знаменні 7.15.

Хвилюються всі — Коля це бачить. Японець раз у раз витирає піт з чола, академік смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися круті жовна. Ось він підійшов до пульта управління, натиснув на якусь кнопку.

— Увага! — пролунав металевий голос автомата. — До пуску — тридцять секунд… Двадцять дев’ять… Двадцять вісім…

Коля кинувся до вікна. Угорі — тьмяно-фіалкове небо, а під дирижаблем — суцільна ковдра сліпучо-білих хмар. Десь глибоко-глибоко під ними залягла просторінь ще спокійного океану. “Критична точка”!..

— Дві… одна… Нуль!

Дирижабль легенько гойднувся, рвонувся вперед і вгору. Під ним промайнула — і зразу лишилась далеко позаду — темна цятка, над якою розпустилася біла квітка парашута. Зникла серед хмар.

Збігло ще кілька напружених хвилин очікування. І ось увімкнувся автомат:

— Увага — вибух!

Ту ж мить яскраво-червоним сяйвом спалахнули хмари під дирижаблем, заворушилися грізно, пнучись угору й угору. А там, над далекою вже нині “критичною точкою”, повільно здіймався криваво-чорний “атомний гриб”. Та тільки цей “гриб” ніс не смерть і не руїни, а порятунок людям.

Наступного дня всі газети галасували про першу перемогу над тайфуном, порівнюючи цю подію до запуску першого радянського штучного супутника. Радянські та японські геофізики, які розробили і здійснили операцію “Тайфун” враз стали знаменитими.

Не уникнув слави й Коля Рибаков: коли радянський дирижабль, повертаючись з операції, прилетів до Нагасакі, де містився координаційний центр геофізичного товариства, на хлопця, як і на інших членів екіпажу, напосіли газетярі та фотокореспонденти. Давати інтерв’ю хлопець відмовився наодріз і зберіг інкогніто. Але на численних фотознімках, які обійшли газети та журнали всіх країн, він усміхався дуже щасливо.