Микола Дашкієв - Зустріч з тайфуном

Хоч як пильно шукав Коля, однак зброї, звичайно, не знайшов. Поклав до кишені велику викрутку, — може, придасться, — і вже хотів вилізти з кабіни, коли це його очі зупинилися на пульті радіостанції. “Живлення”. “Мікрофон”. “Телеграф”. “Амплітудна модуляція”.

Стривай, стривай! Адже радіостанція — справна; саме з її допомогою злочинці викликали дирижабль. Та зараз ми втнемо таку штуку, що у вас засвербить там, де ніколи не свербіло!

Коля кинувся до радіостанції, ввімкнув тумблер “Живлення”. Враз засяяли сигнальні лампочки, засвітилися шкали. Хлопець надів навушники, припасував на горло ларингофон, крутнув ручку настройки, щоб перейти на іншу хвилю, — не на ту, якою користувалися злочинці. Прокашлявся. Сказав хрипким від хвилювання голосом:

— Увага, увага!.. Всім, всім, всім у Радянському Союзі!.. Передаю повідомлення надзвичайної ваги!

Працює! Працює радіостанція! З кожним промовленим словом мерехтить неонова сигнальна лампа! Вольтметр показує повну напругу. Як добре, що в школі у них такий хороший викладач фізики; як добре, що Коля Рибаков захопився радіоаматорством… і як погано, що він і досі не вивчив азбуку Морзе! Але нічого, можна й так, мікрофоном, відкритим текстом!

— Повідомляю: невідомі злочинці на дирижаблі, де я зараз перебуваю, готуються здійснити воєнну провокацію… Вони запланували зірвати атомну бомбу завтра, двадцять другого липня, о сьомій годині п’ятнадцять хвилин… Повторюю…

Ще і ще промовляє Коля повні зловісного змісту слова. Потім замовкає, якийсь час прислухається і, не одержавши відповіді, переходить на іншу хвилю. Він знає: кожна радіостанція працює на певній, заздалегідь визначеній частоті, отож і почути його можуть тільки випадково. Йому треба поспішати: в першу-ліпшу мить сюди може хтось поткнутися, і тоді все загинуло.

Але саме через оцей поспіх він і втратив можливість зв’язатися з тим єдиним оператором, який почув його заклик.

Це був радист геологічної експедиції. Прокручуючи знічев’я весь короткохвильовий діапазон, він наткнувся на дивні сигнали, якийсь час прислухався здивовано, а потім штовхнув свого товариша, що спав поруч на розкладній койці:

— Іване, а послухай-но, що це за нісенітниця? Готується, мовляв, воєнна провокація… Вибух атомної бомби призначено на завтра, на сім п’ятнадцять ранку…

Геолог неохоче бере навушники, прислухається. Потім знизує плечима:

— В тебе що — галюцинація?

— Та ні, слово честі! — радист забирає навушники, слухає теж і розчаровано хитає головою. — Ну от, замовк… — він гарячково прокручує весь діапазон, повертається на ту ж хвилю. — Іване, а може таки повідомити прикордонників?

— Облиш! — позіхає геолог. — Це, певно, витівки якогось радіохулігана. Їх тепер чимало розплодилося.

— Та хіба ж можна жартувати з такими речами?

Ще і ще намагається радист розшукати загадкову станцію, але та мовчить.

— Облиш! — незадоволено каже йому геолог. — Лягай спати.

І раптом обидва насторожились. За брезентовими стінами палатки почулося сопіння, хекання, а потім у дверний отвір просунувся підліток — наляканий, блідий, по вуха в грязюці.

— П-прошу… — промовляє він, задихаючись. — Повідомте на заставу… Вони хочуть зірвати атомну бомбу… Там, на дирижаблі…

— Заспокойся, хлопче! — радист простягнув підліткові кухоль води, посадовив на стілець. — Який дирижабль? Яку бомбу?

— Ну, розумієте… На галявині, біля Ведмежого струмка… Ми з Колею Рибаковим ішли з Гаврилової паді, коли це раптом…

Сяк-так, похапцем, Вася Лисичкін розповів про їхню пригоду. Що сталося з Колею — він не знав, однак висловив припущення, що той, мабуть, пробрався в дирижабль і саме звідти надіслав свою тривожну радіограму.

Вислухавши хлопця, радист негайно зв’язався з прикордонною заставою. Звідти повідомили, що буде вжито всіх потрібних заходів. По Васю Лисичкіна послано всюдихід.

Стривожений радист не відходив від радіостанції, але Коля Рибаков більш не озивався.

А Колі Рибакову в ці хвилини вже було не до передач. В одну з пауз, саме коли хлопцеві примчалося, що йому хтось відповідає, він з жахом помітив, як швидко відчинилися двері і до приміщення зайшли японець та льотчик. Вигляд у обох був стурбований, вони про щось сперечалися, жестикулювали. І оця їхня заклопотаність, — а насамперед, звичайно, те, що ніхто не припускався й гадки про присутність на дирижаблі сторонніх, — врятували Колю. Він хутенько вимкнув радіостанцію, вислизнув з кабіни, а потім — під всюдихід; поза стосами мішків та штабелями ящиків поплазував до виходу з складу. Двері лишились незачиненими, отож Коля, вигодивши слушну мить, і шугнув у них.