Микола Дашкієв - Зустріч з тайфуном

— За мною, Васько! Обережно!

Коля Рибаков аж задихається від гніву й ненависті, від відчуття власного безсилля. І все ж він ще не втрачає надії наробити ворогам якоїсь шкоди, стати на заваді їхній втечі. Хлопці знову заповзли під повалену ялину, присунулися якнайближче до вертольота.

А з дирижабля тим часом вже спущено грубенький сталевий трос. Так, трос, а не драбинку. І це значить, що злочинці не тільки втечуть, а й заберуть з собою вертоліт! Щойно трос знизився, льотчик і японець підхопили його, подерлися з ним на дах вертольота й почали припасовувати до якоїсь скоби.

— Ну, як, готово? — пролунав громохкий голос з дирижабля.

Льотчик заперечливо помахав руками. Потім, склавши долоні рупором, крикнув:

— Вимкніть прожектор! Засліплює!

На дирижаблі зрозуміли. Прожектор погас, і враз стало так темно, хоч у око стрель. А Коля вискочив з-під ялини і шугнув під вертоліт.

Хлопець ще не знав, що йому слід робити, але йому було цілком ясно, що в його розпорядженні є тільки дві-три хвилини. Отже, треба поспішати.

Він обережно просунувся вперед, визирнув з-під вертольота.

Просто перед його носом — відчинені дверцята кабіни. Ледь-ледь сяють шкали приладів на пульті. І в цій примарній напівтемряві хлопець побачив на кріслі портфель японця.

Коля гарячково розстебнув замки, висмикнув заповітну карту, запхнув за пазуху. Знову замкнув портфель, поклав на місце. Шугнув під вертоліт і притиснувся до колеса.

Аж тепер він відчув справжній переляк, — тепер, коли вже здійснив свій одчайдушний вчинок. Руки в нього тремтіли дрібно-дрібно, по тілу проповзала гаряча млость. Коли б хлопець затримався ще на кілька секунд — не минути йому лиха: і льотчик, і японець уже спустилися на землю і стоять перед кабіною.

— Увага! — пролунав гучний голос з дирижабля. — Поїхали!

Смикнувся й поволі поплив угору вертоліт. Коля Рибаков розгублено озирнувся довкола. Що робити?.. Тікати геть?.. Спробувати проникнути у вороже лігво?.. А тут ще карта, неоціненна карта, яку вдалося викрасти так щасливо!

Але міркувати вже ніколи. Коля схопився за шасі вертольота. Прощавай, друже! Та тільки Васько навряд чи помітив зникнення товариша. Навколо — темрява; земля швидко віддаляється; уже внизу, скільки сягає око, залягла чорна прірва. А вертоліт усе повзе й повзе угору.

Аж ось блиснуло тьмяне світло. Промайнули якісь ґратчасті конструкції. Вертоліт зупинився, пересунувся кудись убік. А отвір, через який його було втягнуто, повільно накрила важенна плита.

Ні живий ні мертвий сидів Коля, притиснувшись до колеса вертольота. В кабіні над його головою японець і льотчик збирали речі, про щось говорили, — знову ж таки англійською мовою. Потім до приміщення зайшов ще хтось, запитав, чи все гаразд. Йому відповіли, що так. А тоді всі троє кудись пішли. Кроки подаленіли, клацнув двічі замок, і запала повна тиша. Тільки хвилин через п’ять раптово загули двигуни. Дирижабль рушив у свій загадковий політ.

Таки довгенько не наважувався Коля вилізти з своєї схованки, але потім усвідомив, що в цьому приміщенні людей, певно, немає.

Мабуть, це був вантажний склад дирижабля, десь близько хвостової частини. Нечисленні лампочки освітлювали напівсферичні стіни, ажурні конструкції розпірок, штабелі ящиків та скриньок, рейки і гаки пересувних підйомників, кілька автомашин-всюдиходів. А осторонь, поруч з закритим нижнім люком, стояв вертоліт, під яким ховався Коля Рибаков.

Хлопець уважно оглянув усе велетенське приміщення, ще раз підійшов до вертольота. Зупинився перед червоною зіркою на його борту. Пошкрябав пальцями фарбу. Недовірливо хитнув головою. Намалювати зірку — не штука. Надіти форму радянського майора — теж нескладно. Замаскувались, мерзотники, — отож і поводяться так нахабно.

Коля заліз до кабіни. Перше, що він побачив, — зіжмакана коробка від сигарет. Розправив її — “Честерфільд”. Англійські?.. Американські?

На столикові лежить книжка. На її глянцевій обкладинці — зловісний атомний вибух і спотворене жахом обличчя людини.

— Це… буде… завтра… — пошепки переклав хлопець назву книжки.

Так, уже не може бути жодного сумніву, що він потрапив до лігва страшних злочинців; книжку видано в Нью-Йорку 1968 року.

— Бач, негідники, — “Це буде завтра!” — Коля погрозив комусь кулаком. — Побачимо, чи буде!

Він відчував мстиву, зловтішну радість: а спробуйте-но зірвати вашу бомбу, якщо найголовніша, найпотрібніша карта ось тут, на грудях у радянського піонера! Її треба негайно знищити, спалити. А втім, ні. Це можна зробити й пізніше. А зараз слід добряче понишпорити, чи не вдасться знайти якусь зброю?