Ігор Акімов: І стіни пахнуть сонцем

Я дивився на людей мого племені — і не пізнавав їх. Ніби щось надломилося в душах атлантів. Не було в них колишньої гордині, а зарозумілість, яку вони увібрали в себе з материнським молоком, збереглася лише в опущених губах витрішкуватих масок, що застигли на фронтонах напівзруйнованих храмів. Духи розтоптали самовпевненість і пиху атлантів. Дні, чорні від хмар і попелу; ночі, білі од безперервних блискавок, відібрали снагу в дужих рук і мужність у сердець; туга оселилася в очах у воїнів.

Часто мені не спалося вночі. Я лежав на спині, дивлячись, як зорі просочуються в щілини очеретяної покрівлі, відчуваючи, як снага наливає мої груди, як вона буяє в них, наче весняний сік у деревах, і думав: навіщо мені та снага? І ще я думав про те, що земля моя теж не спить уночі: було ясно чути, як вона здригається, як дихає, ніби величезний пута перевертається уві сні, і я думав, що, коли вона знову прокинеться, це так не минеться атлантам.

І вона таки прокинулась.

Небо було ясне, але вдалині гуркотів грім: то зі схилів зривалися величезні скелі; хитались гори, земля репалася, мов достиглий кавун, і гинули атланти. Старі люди пророчили, що так буде відтепер завжди, знов і знов пробуджуватиметься земля, аж поки наймолодші в роду не підуть слідом за батьками в Поля Щасливих Ловів. Поки не заберуть боги всіх атлантів.

Ми вірили цьому. Вечорами сиділи навколо вогнищ, слухали голосіння жінок та виття здичавілих псів, і нічне небо здавалося багряним.

Що нам було робити?!

Якби в нас була мета, якби ми знали, як перемогти і кого, — можливо, ми б таки боролися. Але проти нас була природа…

А потім чеканню настав край. Якось надвечір у Долині Птахів з’явився посланець від Головного Жерця Атлантиди, — його пізнали по плащу, чорному, з поперечними червоними смугами. Посланець був неголений і розпатланий: на закопченому сонцем та вогнищами обличчі великими плямами блищали очі. Він прочитав наказ: усім чоловікам, що здатні тримати зброю, йти до гір, які оточують плато ойкоків. Потім він квапливо сів, схопив поданий йому окорок і заходився шматувати його зубами, голосно плямкаючи і розмазуючи жир по бороді, а старійшини мовчки дивились на нього, ждучи, коли він наїсться.

Посланець перестав їсти несподівано. Поклав необгризену кістку на коліна, потягнувся, широко позіхнув і, обвівши синіми очима долину, мовив замріяно:

— Ну й гарно ж у вас!

— Що в ойкоків? — спитали старійшини.

— Велика битва буде, — сказав посланець, сховав кістку в торбинку, що висіла біля пояса, і випростався. — З неба на плоскогір’я опустилася гора. А в ній — духи. То вони принесли Атлантиді лихо. їх треба прогнати. Або знищити.

Старійшини стояли навколо похнюплені й мовчали. Посланець подивився на призахідне сонце.

— Чи встигну я сьогодні перетнути долину? — спитав він; по всьому було видно, що найбільш за все йому хочеться дістатися до ложа.

— Це вже як ітимеш!

Перед ним розступилися.

Того вечора я попрощався з Аолою, а ранок застав мене в дорозі.

Дорога була нелегкою. Атланти йшли закопченими юрмами через голодну країну. На узбіччі лежали люди-засинали од виснаження, і для багатьох з них цей сон був останнім. Зате пси того літа розкошували. Вони дрімали в затінку храмів, розжирілі від людського м’яса.

Я пройшов цей шлях. На дванадцятий день здолав перевал, і переді мною розкинулось плато ойкоків. Воно здавалось величезним згарищем, але попелу й пилу не було на ньому — все сплавилося в монолітний, сяючий на сонці чорний щит, що бринів під ударом списа. Осторонь височіла чудернацька гора бурого кольору. Біля її підніжжя плавали ледь бовваніючи здалека зеленкуваті хмарки (зблизька я розгледів, що вони мають строгу кулясту форму).

Я прийшов вчасно.

Нас було стільки, що вночі навколо плоскогір’я ойкоків палало більше вогнищ, аніж зірок над нами, а зірок ніхто не бачив, бо на землі було видно як удень.

На ранок ми з бойовими піснями рушили до бурої гори. Могутнє військо наступало з чотирьох боків стрімкими й нестримними, наче таран, колонами. Весь простір між ними заповнили ополченці. Вся Атлантида була там! Ми гукали «Ерро!» і йшли, рішучі й суворі, швидше, швидше, а потім побігли.

Напередодні я дуже хвилювався. Майже не спав і зовсім не снідав — шматок у горло не ліз. Але тепер я забув усі страхи. Біг у натовпі, розмахував палицею (бронзову сокиру засунув за пояс ззаду, щоб не заважала), і груди здавались мені тісними від напливу почуттів.