Ігор Акімов: І стіни пахнуть сонцем

— Слухай-но, хлопче, то ти справді наш, із Землі?

При цьому він торкнувся грудей дивовижного незнайомця й показав на підлогу, і той ствердно закивав, торкнувся своїх грудей і показав на телеекрани, де повільно пропливали земні материки.

Вони навіть не пробували порозумітися знаками: кожен рух давався незнайомцеві ціною величезних зусиль. Він показав космонавтові на довгастий металевий стіл у кутку залу, і космонавт зрозумів, що слід лягти на цей стіл. Слухняно ліг; згори опустилася щільна металева кришка, і все затопив морок. Це трохи збентежило космонавта, але він чекав, що буде далі. Раптом відчув слабке поколювання по шкірі, стало навіть приємно, немовби крізь нього струмував легенький вітрець і кожна пора дихала. І ось виразно пролунав молодий гортанний голос:

— Розумієш, я літав у зоряних світах, боровся з Дінном, з власною смертю… Так, я не вмер раніше тільки тому, що хотів ще раз побачити, як полум’яніє захід на моїй батьківщині і в надвечірніх сутінках повертаються з річки дівчата з високими глеками, як цвіте мигдаль, побачити мармурові колони храмів, що здаються вирізьбленими з бджолиного воску. І стіни пахнуть сонцем. Ти розумієш, що я хочу сказати?

— Звичайно, — сказав космонавт.

— От бачиш, а Дінн, світлий розум, джерело мудрості й досвіду, не міг цього збагнути. Можливо, тому, що коли ми зустрілися вперше, як тільки я прийшов на корабель, він був уже хворий — почав розладнуватися… І я зробив усе, щоб повернутися.

— Так, — мовив космонавт і подумав: людина!.. Ах, як йому пощастило, що він зустрів тут людину! Щоправда, це досить дивно і навіть фантастично, а головне — він поки що так і не збагнув, звідки прилетів цей невідомий. А взагалі, все начебто складається просто чудово. І рейс був добрий, і що це за астероїд — зрозумів вчасно, і од вибуху не осліп, бо дивився на екран, а не в ілюмінатор; потім, коли вогненне море дедалі розросталося й сховало Землю, і вже здавалося, що нічого не вдієш, що шлях у нього один — крізь цю радіоактивну вогняну смерть — навіть тоді йому пощастило, і він встиг якимсь дивом обійти кулю розпеченої плазми, що так стрімко розбухала («астероїд» пройшов крізь неї, мов камінчик крізь вогонь). А хіба не поталанило, що ДНАМ саме його послав у погоню й що він зустрів тут людину? Правда, йому перепало-таки, 828, але винуватити нікого, сам винен, тоді він уже добре знав, що то за «астероїд», мав би дещо й передбачити.

— Коли я виводив корабель на орбіту, — долинуло до нього, — на шляху зорельота раптом виникли спалахи, немов від синтезу ядер дейтерію. Я збагнув, що це — людських рук діло. І заплакав… Зрозумій мене правильно. Я знаю, що таке час. Я знав, що минулого не повернеш, догадувався, як застаріли мої спогади… А все ж, щоб вижити, щоб долетіти, я переконував себе, що, коли повернусь на Землю, на Атлантиді все буде, як було: і полювання на лютого глоргарла, і веселі флейти на святі, і дим над пірамідами, і сміх коханої Аоли.

— Кажи ясніше, — попросив космонавт.

З першої хвилини, як людина заговорила, космонавт одразу відчув, ніби йому всередині тріснула якась пружина. Весь час, поки тривали переліт і переслідування і багатогодинне блукання по зорельоту, — ця пружина була натягнута в ньому до краю. І враз тріснула. Втома несподівано налягла страшенним тягарем, і вдавлювала занурювала в хистке півзабуття. Він ще встиг подумати що, можливо, це металеве ложе буде його останнім пристановищем, подумав — і куточки губів переломилися гіркими складками. Але потім звідкись наринув в’язкий туман, і все заполонило одне бажання спа-а-а-ти… спа…

— Кажи яс-ніш-ше-е… друже… — через силу промимрив він і почув десь здалеку той самий розмірений, заколисуючий голос:

— Гаразд, я розповім про себе з самого початку. Ти, здається, спиш?.. Нічого, спи… Мені однаково. І так почуєш. Мої слова вкарбуються в твій мозок навіки, і ніякий новий спогад не витіснить їх з пам’яті. Спершу ти плутатимеш це з тим, що справді було в твоєму житті. Потім почне здаватися, що все це ти сам пережив колись дуже давно, так давно, що лише в твоїй підсвідомості зостався від цього слід… Це несила осягти. Слухай же.

Мене звуть Нагга. Замолоду я був мисливцем і слідопитом. Кидав свій важкий бойовий спис на вісімдесят великих кроків, і, коли він летів точно в ціль, здавалося, що вся Атлантида прислухається до високого дзвону несхибного ратища.

Чи доводилось тобі чути про Атлантиду?..

Мені трудно говорити з тобою. Ти прийшов з інших століть. А може, минули вже тисячі і мільйони років, і в пам’яті поколінь назавжди стерлися спогади про мою батьківщину.