Ігор Акімов: І стіни пахнуть сонцем

— Пута хитрий, — сказав я. — Маленький, але хитрий.

У комірці було два виходи: один у стелі (в нього я провалився), другий біля стіни, що світилася. Другий вихід чимось вабив мене, розпалював цікавість. Вистежуючи пута, я заглянув туди. Очі мої звикли до темряви, не раз глупої ночі я чатував звірів на стежці, коли жодної зірки не побачиш у просвітах між деревами, навіть просвітів немає, а внизу, під кронами, у високій траві, в хисткому, задушному мороці тільки чавкає драговина і — угу-угугу — кумкають жаби: навіть у такі ночі я вмів вистежувати. Але тут була інша темрява. Сліпа. Безпросвітна. Вона мене бентежила: я почував, як цікавість роз’їдає мене.

Сів під стіною і став чекати.

Коли часом я відчував у долонях гладенький держак палиці, мої м’язи напружувались, мужність переповнювала мене і хотілось гукнути: «Ерро! Виходьте, духи, могутні й потайні, виходьте — і ми станемо на герць, як це личить чоловікам…» Та потім я пригадував, що я їхній бранець і навіть не знаю, як вибратися звідси, де решта атлантів… Відкладав палицю й ждав.

Мабуть, ждав довго, бо захотілося спати. Я пересилив себе і ще почекав, аж поки не відчув спраги. Тривога охопила мене, мов пожежа.

Я підвівся, сперся на палицю й гукнув:

— Гей, духи, ви завжди так приймаєте гостей?..

Не хотів просити в них води та їжі, думав, що вони догадаються самі. Але вони не догадалась. Навіть не озвалися.

— Тебе скривдили, Нагго — пробурмотів я, — про тебе забули, мов про поламаний спис, мов про старого бранця, якому вже несила підняти мотику й лишається гибіти з голоду, поки якось уночі його, напівживого, не пошматують собаки…

Гнів розпалив моє серце. Я змахнув палицею над головою і закричав:

— Ерро! Дайте мені води і м’яса!.. — Це скидалося на лютий рик глоргарла. — Ерро!!! — клич роздирав мені груди. Я відчував: ще мить — і кинуся з палицею трощити все, що трапиться під руку. Але я вчасно згадав, що я мисливець і воїн, мушу зберігати гідність. І я стримався.

— Гаразд, духи, — сказав я примирливо, — я сам добуду воду та їжу.

Мені потрібен був смолоскип.

Я дістав кремінь і запалив трут. Потім мені довелося порвати на клапті мало не половину мого хутряного плаща, поки, нарешті, пощастило підпалити палицю. Вона горіла погано, і мені нелегко було підтримувати цей вогонь. Та я радий був і йому. Опустивши смолоскип (інакше він не горів) і тримаючи в правій руці сокиру, я ступнув у круглий отвір…

Коли я увійшов до цього залу, він був зовсім іншим. Може, в ньому щось і було, але тоді він здавався мені порожнім. Тільки посередині повільно плавала куля. Я уважно розглядів її. Досить велика, — двоє воїнів узявшись за руки, не змогли б її обхопити, — і ніби зовсім без зовнішньої оболонки, ніби плавала така собі чепурна хмаринка, а в ній клубочилось голубувате сяйво.

Я стояв біля входу й дивився на кулю. Потім сказав:

— Я довго йшов у надрах твоєї гори, дух, але не бачив у ній струмків, які б заспокоїли мою спрагу, не чув птахів, яких міг би підстерегти, не зустрів ні млявого шауна, ні ікластого ірві, чиїм м’ясом міг би підкріпитись…

Я ждав відповіді.

Ні, дух уперто не помічав мене.

Тоді я поставив смолоскип під стіну і обережно ступив уперед, тримаючи сокиру напоготові. Потім поволі, поволі ще просунувся вперед… Тепер куля плавала зовсім близько від мене. Я весь зіщулився, мов дика кішка перед нападом, — і раптом, блискавично замахнувшись сокирою, стрибнув до кулі…

Не пам’ятаю, чим закінчився стрибок. На якусь мить в очах усе побіліло; мене так ударило в груди, наче хтось встромив у них списа чи блискавку. І я впав у темряву…

Я не відразу вловив мить, коли повернувся до пам’яті. Колючий вітрець обвівав тіло. Спочатку я не помічав його, а коли помітив, це вже була дійсність. Я лежав на спині, у мороці, і приємний вітерець струмував крізь мене. Ні підвестись, ні ворухнутись я не міг: зверху, май же торкаючись грудей, навалювалася кришка — наче віко домовини.

Це скидалося на поховання живцем, та чомусь я не хвилювався. Найбільше мені хотілось пити — спрага глушила всі інші думки. Пити й їсти. Я уявляв, як було б добре, коли б я оце сів, а поруч уже стоїть глечик холодного молодого вина, і в грубому глиняному полумиску — свіжий окорок, ще теплий, навіть жир на ньому не встиг захолонути. Ну і, звичайно, кілька кукурудзяних коржів, підсмажених, хрумких, трохи солонуватих…

Картина уявилась мені так яскраво, що спрага й голод наче подесятерились. Вони ставали нестерпними. Думай про щось інше, наказав я собі. Про що завгодно, тільки про інше…