Рэй Брэдбери - 451 за Фаренгейтом

Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури.

Монтеґ, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтеґ ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив їх один на одного. Вони впали і застигли.

Легкий шерех, мов упав осінній лист.

Монтеґ озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.

Пес стрибнув, злетів футів на три над головою Монтеґа, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтеґ зустрів його спалахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтеґа всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерев. Монтеґ відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж миті полум’я відкинуло пса в повітря, викрутило з суглоСшЯ металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони ввЯ бухнули червоними бризками, наче ракета. Монтеґ Лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло паЯ рекинулося в повітрі і, впавши, затихло. Здавалося, пЦЯ навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всїЯ отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полеІЯ кість і страх, наче людина, що встигла відскочити віЯ машини, яка мчала з швидкістю дев’яносто миль на гоЯ дину і лише зачепила її крилом. Він боявся підвестисяИ боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. Я все його тіло почало потроху ціпеніти.

Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральне декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч — рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще да-Я лі — двоє пожежників і «саламандра». Він глянув наш велетенську машину. її теж слід знищити.

«Ну,— подумав,— побачимо, чи дуже тобі перепало. Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно... отакїяш

Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, Що його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в лит-д ку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних голок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишатися тут.

Подекуди в будинках знову засвітилися вогні — чи то недавні події розбурхали людей, чи їх тривожила незвичайна тиша, Монтеґ не знав.

Припадаючи на ушкоджену ногу, підтягуючи її руками, він розмовляв з нею, схлипував, наказував їй, проклинав її, благав допомогти йому врятувати життя. В темряві чулися крики й голоси людей. Він дошкутильгав до заднього двору, що виходив на глухий провулок.

«Бітті,— думав він,— тепер ви вже не проблема. Ви завжди говорили: «Навіщо розв’язувати проблему, коли можна спалити її». Так-от, я й зробив і те, й те. Прощайте, брандмейстере».

Спотикаючись, він шкандибав у нічній пітьмі.

Гострий біль пронизував ногу щораз, як він ступав на неї, і Монтеґ думав: дурень ти, дурень, жахливий дурень, ; чортів дурень, ідіот, дурень проклятущий і ще тричі дурень... Дивись, що ти накоїв, і як тепер це розплутувати, і що тепер робити? Гордість, будь вона проклята, і гнів,— а відтак він усе зіпсував, усе згубив і наплював на всіх і на себе. Але ж і на нього стільки навалилося — Бітті, й ті жінки, і Мілдред, і Кларіс — все відразу. І все-таки немає тобі прощення, нема. Дурень, клятий дурень, так себе виказати!

Ні, ми ще врятуємо, що можна, зробимо, що можна. А коли вже доведеться горіти, то прихопимо декого з собою.

Раптом він згадав про книжки і повернув назад. Так, про всякий випадок.

Він знайшов книжки там, де залишив, біля садового паркану. Мілдред, хвалити бога, забрала не всі. Чотири ще лежали там, де він їх заховав. У пітьмі чулися крики, спалахували вогні. Десь удалині гуркотіли інші «саламандри», ревіння їхніх сирен зливалося з ревінням поліційних автомобілів, які мчали нічним містом.

Монтеґ узяв чотири книжки, знов застрибав, зашкутильгав провулком і раптом упав, наче йому відтяли голову й залишили саме тіло. Щось несвідоме спонукало його зупинитися, жбурнуло на землю. Він лежав там, де впав, і плакав, скоцюрбившсь і уткнувшись обличчям у рінь.

Бітті хотів померти!

Плачучи, Монтеґ зрозумів, що це було саме так. Бітті хотів померти. Адже він стояв, навіть не намагаючись захиститися, стояв собі, знущаючись із нього, під’юджуючи його. Від цієї думки Монтеґ раптом перестав ридати, йому перехопило подих. Як дивно так прагнути смерті, щоб дозволити вбивці ходити круг тебе зі зброєю в руках і, замість мовчати і тим зберегти собі життя, кричати на нього, висміювати, доки він розлютиться, і тоді...