Рэй Брэдбери - 451 за Фаренгейтом

Отже, це не поліція?

Він глянув на бульвар. Порожньо. Ні, не поліція, а просто машина, напхана підлітками, певне, років Дванадцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, верескливая ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чоловіка — він ішов пішки, а це так незвичайно, піша людина в наші дні, й вирішили: «Нумо, зіб’ємо його!» І Вони навіть не підозрювали, що це той самий утікач Монтеґ. Так, просто собі зграя підлітків — надумали покататися місячної ночі, зі свистом промчати миль п’ятсот і чи шістсот з такою швидкістю, що обличчя замерзає од вітру. Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні, і чи будуть живі — в цьому й полягала принадність таких пригод.

«Вони хотіли вбити мене,— подумав Монтеґ. Він стояв, похитуючись; потривожене повітря й пилюга ще вирували навколо нього. Він помацав садно на щоці.— Еге ж, вони хотіли вбити мене, просто так, ні сіло ні впало».

Монтеґ побрів до ще далекого тротуару, наказуючи ногам рухатись. Якимось дивом він підняв розкидані книжки, але не пам’ятав, як нахилявся, як збирав їх. Тепер він перекладав їх з однієї руки в другу, наче гравець карти перед складним ходом.

Може, це вони вбили Кларіс?

Він зупинився й подумки повторив: «Може, це вони І вбили Кларіс?»

Йому захотілося закричати й кинутися за ними навздогін.

На очах виступили сльози.

Він урятувався тому, що впав. Водій вчасно збагнув, навіть не збагнув, а відчув, побачивши розпростерте тіло, що машина, наскочивши на нього на такій швидкості, перекинеться і всі пасажири вилетять геть. А якби Монтеґ не впав?

Він затамував подих.

У кінці бульвару, за чотири квартали від нього, «жук» зменшив швидкість, круто розвернувся на двох колесах і тепер мчав назад, тим самим боком вулиці, порушуючи правила руху.

Але Монтеґ був уже в безпеці, сховавшись у темному , провулку; саме сюди він і йшов — годину чи, може, хвилину. Здригаючись од нічної прохолоди, він озирнувся. «Жук» промчав повз нього, вискочив на середину бульвару і щез; знову вибухнув сміх, потривоживши нічну тишу, і вщух.

Йдучи в пітьмі провулком, Монтеґ бачив, як падали й падали з неба вертольоти, мов перші сніжинки майбутньої довгої зими.

Будинок оповивала тиша.

Монтеґ підійшов із саду, вдихаючи густий нічний росяний запах нарцисів, троянд і вологої трави. Доторкнувся до засклених дверей чорного ходу,— вони були не-замкнені,— прислухався і прослизнув усередину...

«Місіс Блек, ви спите? — думав він.— Я знаю, що роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й ніколи не питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислювався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина пожежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких він, не задумуючись, робив нещасними».

Будинок німував.

Монтеґ сховав книжки на кухні й знову щезнув у провулку. Озирнувшись, побачив: будинок спав, як і досі, темний і спокійний.

Він ішов через місто; в небі, наче клапті подертого паперу, кружляли вертольоти. Монтеґ зайшов у телефонну кабіну, що самотньо стояла біля якоїсь зачиненої на ніч крамниці, й подав сигнал тривоги. Потім стояв, щулячись від нічного холоду, і чекав, коли вдалині завиють пожежні сирени і «саламандри» з гуркотом помчать палити дім Блека. Сам Блек зараз на роботі, але його дружина, тремтячи від ранішнього повітря, стоятиме й дивитиметься, як палає й завалюється дах її будинку. А поки що вона спокійно спить.

На добраніч, місіс Блек.

— Фабер!

Стук у двері, ще, потім шепіт і чекання. Нарешті, після довгої хвилини, в маленькому будинку Фабера блимнув вогник. Ще хвилина, і задні двері прочинилися.

Вони мовчки дивились один на одного в напівмороці, Фабер і Монтеґ, наче не вірили власним очам. Потім Фабер поворухнувся, вхопив Монтеґа, втяг його всередину, посадив на стілець, знову підійшов до дверей і постояв там, прислухаючись. У передранішній тиші вили сирени.

Фабер зачинив двері й повернувся до кімнати.

Монтеґ сказав:

— Я поводився, наче дурень, з самого початку й до : кінця. Мені не можна довго залишатися тут. Я йду боз— : на-куди.

— Принаймні, ви натворили дурниць, намагаючись зробити добре діло,— відповів Фабер.— Я думав, ви померли. Пристрій, який я вам дав...

— ЗгОрІВ.

— Я чув, як брандмейстер розмовляв з вами, а потім раптом запала тиша. Я мало не пішов розшукувати вас.

— Брандмейстер мертвий. Він побачив кульку, почув ваш голос, хотів вистежити вас. Я вбив його з вогнемета.