— Книжки, Монтеґ!
Книжки підстрибували й танцювали, наче обпалені птахи, їхні крила пломеніли червоним і жовтим пір’ям.
Нарешті він увійшов до вітальні, де в стінах спали велетенські безмовні чудовиська, занурившись у порожні білі думки й холодні сніжні сни. Він вистрілив у кожну з трьох голих стін, і вакуумні колби, засичавши, вибухнули. Порожнеча відгукнулася ще дужчим сичанням, безглуздим криком. Він намагався уявити порожнечу, яка народжувала такі самі порожні образи — і не міг. Він затамував подих, щоб та порожнеча не всоталася в його легені. Він розтяв її, відступивши назад і пославши в подарунок вітальні ще одну велетенську яскраво-жовту квітку. Вогнетривкий шар на стінах тріснув, і полум’я струсонуло будинок.
— Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані,— пролунав позаду голос Бітті.
Будинок завалився купою чорного жару й чорної золи. Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого попелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись високо в небо. Було пів на четверту ранку. Люди порозходились по домівках; від циркового балагану залишилася тільки купа головешок і щебінки. Вистава закінчилась.
Монтеґ завмер, тримаючи вогнемет у безживних руках; великі плями поту розповзлися під пахвами, обличчя було вимазане сажею. Пожежники мовчки стояли позаду нього; тьмяний відблиск тліючих жарин освітлював їхні лиця.
Монтеґ двічі пробував заговорити і, нарешті зосередившись, він спитав:
— Це моя дружина подала сигнал тривоги? Бітті кивнув.
— А ще раніше це зробили її приятельки, та я не хотів поспішати. Так чи інакше, ви все одно попались би. Яка дурість — читати вірші кожному стрічному! Це міг зробити лише безнадійний дурень. Дайте комусь прочитати кілька римованих рядків — і він уже вважає себе володарем Всесвіту. Ви уявили собі, що можете творити чудеса вашими книжками. Але ні, світ залюбки обходиться без них. Дивіться, до чого вони вас призвели: вла по зав’язку загрузли в трясовині. Досить мені торкнуЯ тися мізинцем — і ви втопитесь!
Монтеґ навіть не поворухнувся. Шалений землетруси вогняна буря зрівняли його дім з землею; десь під тимД уламками була похована Мілдред і все його життя. Віїм не міг зрушити з місця. Відлуння землетрусу ще гомоніло в ньому,— в душі кипіло, переверталося, тремтіло коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, пені диву, гніву. Він покірно дозволив Бітті завдавати удару за ударом.
— Монтеґ, ви ідіот, Монтеґ, ви несосвітенний дурень! Ну, навіщо ви це зробили?
Монтеґ не чув, він був далеко звідси, подумки тікав, рятувався, залишивши своє мертве, замащене сажею тіло на поталу цьому божевільному.
«Монтеґ, тікайте!» — наполягав Фабер.
Монтеґ прислухався.
Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтеґ, заточившись, подався назад. Зеленава куля, в якій шепотів і кричав Фаберів голос, випала на доріжку. Бітті, посміхаючись, підняв її, приклав до вуха.
Монтеґ почув далекий голос:
«Монтеґ, що з вами? Чи все гаразд?»
Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.
— Он воно що! Значить, тут щось більше, ніж я думав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислухаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то «черепашка». -Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило. Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.
— Ні! — скрикнув Монтеґ.
Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бист-рий погляд на Монтеґові пальці; очі його ледь розширилися. Монтеґ побачив у них подив і сам мимохіть глянув на свої руки — що вони ще наробили. Згодом, пригадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню поведінку. Лавиною прогуркотіли останні розкоти грому, торкнувшись його слуху, але не свідомості.
Бітті глузливо посміхався.
— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Наставте пістолет на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч вислухає. Ну, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж ви не частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискочню? «Твоїх погроз я не боюся, Кассій. Вони, як марний вітер, пролітають мимо, мене-бо захищає честь моя». Здається, так? Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе! Натискайте на спуск! Він ступив до Монтеґа.
— Ми завжди палили не те, що треба...— тільки й спромігся вимовити Монтеґ.
— Дайте сюди вогнемет, Гаю,— сказав Бітті. Усмішка застигла на його вустах.
Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтеґ випустив у неї довгий струмінь рідкого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче пригорщу солі кинули на величезного чорного равлика, і він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою піною. Монтеґ заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знову падав і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова лялька на вогні, й затих.
Читать дальше