Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— Думаєш, нам слід було летіти просто туди?

— Мабуть. Не знаю. Але мені здається, що ми мали більше шансів бодай про щось довідатися. А там, чого доброго, завдяки раптовій появі нам вдалося б звільнити батька з Анн-Марі. У гіршому ж випадку нас просто зрикошетило б від закритого каналу. Ми втратили б… Скільки часу зайняв би політ до Хейни, ти не рахував?

— Приблизно вісімнадцять з половиною годин на максимальній потужності.

— Ну, втратили б півтори доби. Це вже нічого не вирішує.

Примружившись, Олег пильно подивився на мене.

— Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?

Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.

— Ні. Я полетіла б до Терри-Ґаллії. Мій обов’язок як військового — не кидатися стрімголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням і повідомити про все. Заволодівши такою цінною інформацією, я не маю права ризикувати ні собою, ні вами, ні кораблем.

— Отже, я вчинив правильно, — підсумував Олег.

— Так, — із зітханням погодилася я. — Правильно.

— Правильно, що не розбудив тебе, — уточнив він. — Бо інакше ти заборонила б летіти до Хейни.

Від несподіванки я мало не підскочила в кріслі й здивовано втупилася в нього.

— Що?!

— Ото! — незворушно відповів Олег. — Протри свої заспані очі, мій любий командире, й подивися на наш курс.

Нарешті я звернула увагу на тактичний дисплей.

— Отуди к бісу! Та це ж злісне порушення… — Я осіклася.

— Ну? — запитав він мене. — Порушення чого? На відміну від тебе й Валька, я не військовослужбовець. І взагалі неповнолітній. Що з мене взяти?

— Це точно… А Валько знав про твій задум?

— Я запропонував йому свій план, але він сказав, щоб я навіть не думав про це. Потім перевірив стан ходової частини й пішов спати.

— Просто пішов?

— Так.

— Після того, як ти запропонував летіти до Хейни?

— Так.

Я уявила собі цю сцену. „Навіть не думай про це,“ — каже Валько. І зразу за цим: — „Так, що там у нас з двигунами і ґенератором?… Схоже, повний порядок. Тоді гаразд, я пішов спати…“

— Ну, хлопці, ви даєте! — скрушно мовила я. — Один нахабно узурпує командування кораблем, а інший відверто закриває на це очі… І що накажеш з тобою робити, Олеже? Навіть не знаю — чи то відлупцювати тебе, чи то розцілувати.

У відповідь він блиснув усмішкою.

— Можна і те й інше, кохана. Тільки по черзі — спершу побої, а вже потім поцілунки.

Махнувши рукою на всі чортові правила, я зіскочила з капітанського крісла й усілася на коліна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з біса приємно.

Ніжно поцілувавши його в губи, я сказала:

— З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо іншого… Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самі підемо до мене. Серед Аниних ганчірок я знайшла кльову нічну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсім-зовсім прозору. Думаю, вона тобі сподобається.

Олег міцно стиснув мене у своїх обіймах.

— А я думаю, мені більше сподобається те, що буде видно крізь цю сорочку.

Нас з Анн-Марі розмістили в комфортабельній каюті, що складалася з двох житлових кімнат — спальні та кабінету. Принаймні ми вважали, що це каюта космічного корабля, бо були наявні всі її характерні ознаки. Хоча, звісно, ми могли перебувати і в якомусь підземному комплексі. Але найвірогіднішим уявлявся саме варіант з кораблем.

Бути в’язнем до дідька неприємно, особливо, якщо не знаєш, хто твої тюремники. Від моменту нашого полонення ми не просунулися ні на крок у вирішенні цього питання й лише мучилися всілякими припущеннями.

Добре хоч за Рашель переживати не довелося. Ще на самому початку, коли ми з Анн-Марі щойно прокинулися після дії паралізатора й лишень почали обговорювати, що з нами трапилося, до каюти ввірвалася Аня Корейко, вимахуючи в повітрі пістолетом. Її бліде обличчя, запалені очі й дрібне тремтіння рук свідчили, що вона, як і ми, страждає на постпаралізаційний синдром. Дівчина була боса, в короткому квітчастому халаті, під яким, наскільки я міг розгледіти, була відсутня будь-яка білизна.

— Ваша донька, ця сука… — заледве повертаючи язиком, проказала вона, люто зиркаючи на мене. — Я ще доберуся до неї… Я їй таке влаштую…

Очевидно, Аня прибігла до нас, щоб, з огляду на недосяжність Рашелі, відігратися на мені, але від чергової дози паралізатора мене врятував Борис Компактов. Він з’явився в каюті слідом за Анею, відібрав у неї зброю, ухопив за плечі й буквально потяг її до виходу.