Олег Авраменко - Зруйновані зорі

Близько опівночі Анн-Марі пішла до спальні, а я розстелив ліжко на вузькому дивані в кабінеті, ліг і почав дивитися трансляцію сьогоднішніх жалобних церемоній у запису, призначеному для мешканців західної півкулі Новоросії.

Сон до мене не йшов, проте я не думав про події на планеті, не сушив собі голову, намагаючись передбачити подальші кроки нової влади Новоросії, не віддавався похмурим роздумам про те, як довго триватиме наше ув’язнення. Я згадував своє минуле життя і з сумом констатував, що мені катастрофічно не щастить з жінками. Два важкі шлюби, кілька невдалих романів, а от зараз примудрився закохатися в Анн-Марі, яка відчайдушно хоче, але ніяк не може відповісти мені взаємністю. Мабуть, я належу до того штибу чоловіків, самотніх вовків, які від природи не створені для сімейного життя. І мені просто казково пощастило, що в мене є донька — моя Рашель, моє сонечко ясне…

Приблизно за годину до кабінету ввійшла Анн-Марі, закутана в довгий білий халат.

— Я відчула, що ти не спиш, — сказала вона, сідаючи на край дивана. — Не знаю як, але відчула. Може, підказав той погляд, який ти кинув на мене, коли я виходила. Ти вважаєш мене стервом… Ні, не заперечуй. Ти справді так вважаєш. Ти думаєш, що я могла б пересилити себе, примусити. Зрештою, нічого страшного не сталося б, а потім, дивись, усе б налагодилося. Адже так? Тільки чесно.

— Так, — неохоче визнав я. — Проте я не вважаю тебе стервом.

— Неважливо, яким словом ти це називаєш, суть залишається тією самою. Але зрозумій мене, будь ласка, дуже тебе прошу. До зустрічі з Арчібальдом я була страшенно влюбливою, я закохувалася буквально на кожнім кроці, тому жодного разу в житті не займалася сексом без кохання. У цьому просто не було потреби — завжди поруч був чоловік, якого я щиро кохала… чи вважала, що кохаю. Я й на тебе накинула оком — тоді, на станції, коли допомагала обманути Ахмада Рамана. Але потім зустріла Арчібальда. — Вона сумно зітхнула. — Відтоді все й почалося… Вірніше, скінчилося. Скінчилось моє особисте життя.

— Я кохаю тебе, Анн-Марі, — сказав я безнадійно. — Мого кохання вистачить на нас двох.

— Ні, Стефане, не вистачить. У кожного має бути своє кохання. Ти мені подобаєшся, для більшості жінок цього було б досить, але для мене… — Вона трохи помовчала. — Я казала тобі, що сім років у мене нікого не було. Це не зовсім правда. Майже правда, але з маленьким уточненням: нікого, крім Арчібальда. Два роки тому так сталося, що… Словом, я провела з ним одну божевільну ніч. З ним і його дружиною. Після цього Ріта запропонувала мені бути третьою. Вона сказала, що розуміє мої почуття й згодна ділити зі мною чоловіка… в розумних межах, звичайно.

— О боже! — пробурмотів я.

— Тоді я відкинула її пропозицію. З обуренням відкинула. Але тепер… тепер я передумала. Коли ми виберемося з цієї халепи, я погоджуся. Краще хоч так, ніж узагалі ніяк. Якщо й ти нічого не зміг зі мною зробити, то вже ніхто не зможе… — Анн-Марі підвелася. — На добраніч, Стефане. І не сердься на мене.

Вона швидко вийшла з кабінету, а я, провівши її безпорадним поглядом, знову втупився в телевізор, де по вуха закохані й безмежно щасливі Павло з Естер лицемірно вдавали вселенську скорботу за фальшивим небіжчиком.

Коли пролунав сиґнал, що сповістив про початок відліку останньої тисячі секунд затяжного стрибка, ми втрьох уже давно сиділи в рубці, знов і знов перевіряючи стан усіх корабельних систем, особливо вогневих і захисних. Ми не уявляли, що чекає на нас по той бік каналу, але готувалися до найгіршого.

Невдовзі після сиґналу бортовий комп’ютер видав повідомлення: „Визначено конфіґурацію ділянки входу-виходу. Радіус — 1,5 км.“

— Канал стиснутий, — констатувала я, — але прохідний. Це дуже дивно. Навряд чи він є одним із маршрутних, такий збіг був би взагалі неймовірним. Тоді з якого дива вони його зовсім не закрили?

— Може, не вміють цього робити? — припустив Олег.

— Дурниці. Якщо вони мають такі кораблі, як „Нахімов“, то й із закупоркою каналів напевно справилися б. Ох, не подобається мені все це! Боюсь, у системі Хейни на нас чекає палкий прийом… Але тут уже нічого не вдієш.

Я вирішила, що виходитимемо з позивними. Хай корабель сиґналить, що ми є ескадреним флаґманом у складі Військово-Космічного Флоту Новоросії. Усе одно гірше не буде, а так, можливо, виграємо зайві секунди.

— Стривай, — сказав Валько. — Додай до позивних ще дещо. Ось.