Олег Авраменко - Зруйновані зорі

А буквально за хвилину надійшло термінове повідомлення. Анн-Марі зняла з нього шифр і, переконавшись, що воно зашифроване двічі, знову залишила кабінет.

Коли двері за нею зачинилися, я відкрив листа своїм ключем, прочитав його, перечитав, гарненько запам’ятав вказану адресу й видалив без можливості відновлення. Потім вимкнув термінал і вийшов у коридор, де на мене чекала Анн-Марі.

— Ну що? — запитала вона.

— Якщо ти мала плани на сьогоднішній вечір, — відповів я, — доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.

— Куди?

— На одну зустріч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскільки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобі щось перепаде.

На обличчі Анн-Марі відбилося задоволення.

— Давно б так. А то мені вже до біса набридло бути лише зв’язківцем. Час зайнятися справжньою роботою.

„Займешся,“ — подумав я. — „Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всіх…“

Дорогою я намагався зібратися з думками й зрозуміти, що відбувається.

Ну, гаразд, зі странґлетними запалами все більш-менш зрозуміло. Наше керівництво мало рацію: якесь радикальне уґруповання у вищому командуванні, а може, уряд однієї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирішив украй загострити ситуацію й змусити людство до тотального знищення всіх Чужих. Для цього альвам було передано странґлетні запали — надпотужну, але практично непридатну у війні зброю. І навіть кількість її одиниць Дюбарі вгадав правильно — три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розібрати, а третій, єдиний, що залишився, після довгих вагань усе ж таки застосували проти ґаббарів.

Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили ці діти (атож, по суті, ще діти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросії, у товаристві ще трьох своїх однолітків?… Як мінімум трьох, але, судячи з усього, їх набагато більше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? І головне — хто, хай йому біс, їх сюди послав?…

А втім, може, ніхто не посилав. У мене народилася досить дурна гіпотеза, що кілька років тому ґрупа вундеркіндів розкрила найзахищеніші секрети людства, заволоділа найпередовішою технолоґією і зажадала влади. Такої влади ні на Землі, ні на Террі-Ґаллії, ні на будь-якій іншій вільній планеті підлітки не отримали б, хай би вони були хоч тричі вундеркінди й володіли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольовані чужинцями світи, і серед них Новоросія — країна, де вся влада, без поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки, зосереджена в руках однієї людини. Треба тільки вибрати відповідну кандидатуру на цю посаду й здійснити державний переворот…

Та ні, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фільму, а не на реальне життя. Дійсність надто жорстока, вона не визнає дитячих ігор.

Проте… проте мені не давали спокою слова цісаревича Павла, що їх він сказав у розмові з Рашеллю й Естер: „Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони ненавидять усіх дорослих без винятку.“

Отак. Не більше і не менше…

Я посадив флаєр біля головної будівлі заміського мотелю, і ми з Анн-Марі увійшли до контори. Адміністратор зустрів нас широкою професійною усмішкою:

— Чим можу допомогти, панове?

— Недавно ми замовили у вас номер, — відповіла Анн-Марі, яка краще за мене володіла російською.

— Ваші імена?

— Фіона і Патрік О’Лірі.

— Так, звісно, — підтвердив адміністратор, навіть не глянувши на екран терміналу. Він виклав на стійку картку-ключ. — Номер сорок шість. Як ви й просили, на відлюдді, біля самого лісу. Там уже прибрано, обід чекає на вас у мікрохвильовій печі, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.

Анн-Марі взяла картку.

— Дякую, цього вистачить.

Коли ми вже прямували до виходу, адміністратор зауважив:

— Схоже, ви арранці.

Я озирнувся і з легким сарказмом промовив:

— І як тільки ви здогадалися!

Флаєр за хвилину домчав нас до потрібного будиночка, ми відчинили двері й зайшли досередини. Ні в маленькому передпокої, ні в самій кімнаті з широким двоспальним ліжком нікого не було. Всюди панували ідеальний порядок і стерильна чистота.

— Так, — сказала Анн-Марі. — Отже, ми перші. Доведеться зачекати.

— Не доведеться, — пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, і з суміжної ванної кімнати вийшов невисокий хлопець років вісімнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний імплант на скроні. А в тому, що цей імплант був, я ні миті не сумнівався, бо перед нами стояв Сергій Іванов-Вейдер власною персоною. У руці він тримав націлений на нас пістолет-паралізатор.