Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— Неймовірно… — пробурмотів я. — Приголомшливо… Ти маєш докази?

— Усе задокументовано, — відповів альв і, нарешті, дістав із кишені плаский футляр з мініатюрним лазерним диском. — Я отримав цю інформацію з найнадійніших джерел, фактично з перших рук — від самого прем’єр-міністра Федерації.

— Он як? — Я миттю напружився. — І як же ти пояснив йому свою зацікавленість?

— Дуже просто: я сказав йому правду. Я довго бився головою об стінку, намагаючись бодай щось дізнатися про ці бісові кваркові бомби, але безрезультатно. Єдине, що мені стало відомо: на закритому засіданні уряду, коли вирішувалося питання про застосування цієї зброї проти ґаббарів, сам прем’єр виступав катеґорично проти, але голоси решти членів Кабінету і маршалів з Ради Верховного Командування переважили його думку. Тому я записався до нього на прийом і повідомив, що зі мною вступив у контакт представник людської розвідки…

— Та ти геть здурів! — вигукнув я, ледве стримавши панічне бажання негайно вискочити з флаєра й кинутись навтікача. Здоровий глузд підказав мені, що коли за Шелестовим стежили, то мене вже ніщо не врятує. От хіба… хіба загадковий захисний пристрій, вмонтований у браслет мого годинника. — Як ти міг так вчинити?!

— Довелося ризикнути, — незворушно знизав він плечима. — Іноді чесність — найкраща політика. Я довго зважував цей крок і зрештою дійшов висновку, що прем’єр-міністр має мене зрозуміти. І той справді зрозумів. Він уже й сам був близький до розуміння ситуації, а ті арґументи, які ти навів під час нашої попередньої розмови, остаточно його переконали. Він завжди вважав передачу цих бомб провокацією з вашого боку, але раніше думав, що вона спрямована на загострення бойових дій між нами і ґаббарами. Так само думали й інші члени уряду, але не встояли перед спокусою помститися ґаббарам за Мельмак. А насправді все виявилися набагато гірше — якесь таємне уґруповання з вашого керівництва вирішило підштовхнути людство до винищення всієї нашої раси. Коли до прем’єр-міністра це дійшло, він надав вичерпні докази того, що ми не винаходили кваркової бомби.

— Або підсунув тобі фальшивку, — похмуро зазначив я.

— Виключено. Він просто не мав на це часу. Наприкінці нашої розмови прем’єр вийшов лише на п’ять хвилин, а повернувшись, дав мені цей диск. Я ручаюся, що докази не сфабриковані. Ти сам переконаєшся, коли переглянеш усі записи. Там, до речі, є один цікавий момент, що має допомогти вам у розслідуванні. При вивантаженні останній, третій контейнер застряг в шлюзі, щось там заклинило в автоматиці, і двом членам команди довелося виштовхувати його вручну. Чи то вони недооцінили наші технічні можливості, чи то вважали відстань до наших кораблів надто великою, а може, просто втратили пильність, але в будь-якому разі не ввімкнули поляризацію на шоломах своїх скафандрів. А наші фахівці, провівши комп’ютерну обробку записів, зуміли реконструювати їхні обличчя. Хоча, здається, вони перестаралися. Я думаю, що в житті ці люди виглядають набагато старшими. Ось поглянь.

Шелестов всунув диск у зчитувальний пристрій на панелі керування флаєра, провів швидкі маніпуляції з консоллю, і на невеликому голоґрафічному екрані з’явилося два знімки — хлопця й дівчини.

Я завмер, наче громом прибитий. Я не міг повірити власним очам. Не міг — бо це суперечило лоґіці. Бо я знав цих молодих людей, і рік тому вони ніяк не могли бути в локальному просторі 371-ї Ліри. Адже вони жили тут, на Новоросії…

З екрана на мене дивилися обличчя Ані Корейко та її друга Сашка Кисельова.

Коли я повернувся додому, в передпокої чулися приглушені звуки музики. Знаючи наперед, що саме побачу, я легенько прочинив двері вітальні й зазирнув досередини.

Рашель грала на роялі, а Олег Рахманов, який сидів неподалік на стільці, з благоговінням слухав її. Навряд чи він був великим поціновувачем старовинної музики, але пристрасним шанувальником моєї доньки — безумовно, тож любив усе, що вона робила, і її гру зокрема. Його погляд, спрямований на Рашель, був настільки красномовний, наскільки це взагалі можливо.

Я обережно зачинив двері й піднявся сходами до свого кабінету. Анн-Марі не було вдома — сьогодні зранку її запросила в гості одна знайома, колеґа по роботі в телекомпанії, і вона ще не повернулася. Руслан Ковальов і його дружина Ірина також були відсутні — на вихідні вони поїхали до Верхнього Новгорода відвідати доньку, зятя та онуків.