Олег Авраменко - Зруйновані зорі

У локальному просторі Магаварші склалася вельми парадоксальна ситуація, що радше скидалася на якусь гру, ніж на справжнє протистояння. Коли п’ять з половиною років тому флот людей розблокував дром-зону й залишив систему, війська дварків і нереїв-п’ятдесятників негайно узяли під контроль свою „законну територію“ й одразу ж зіткнулися з відчайдушним опором кількох десятків тисяч літніх магаваршців, що засіли в напханих зброєю Катакомбах і раз по раз здійснювали партизанські вилазки, влаштовували диверсії на наземних військових базах і обстрілювали застарілими, але все ще боєздатними ракетами станції й кораблі на орбіті.

Вживати проти них рішучих заходів чужинці не наважувалися. По суті, їм взагалі не потрібна була Магаварша — планета з небагатими сировинними ресурсами і практично знищеною в процесі евакуації промисловістю, яка крім того займала вкрай невигідне стратеґічне положення. За кілька місяців після початку цієї безглуздої окупації п’ятдесятники й дварки були б радісінькі піти звідси, залишивши Магаваршу напризволяще. Але вчинити так означало б визнати власну слабкість, до того ж тоді ґаббари не забарилися б окупувати планету й жорстоко розправилися з рештками її населення. А Людська Співдружність цілком могла розцінити це як змову, що потягло б за собою адекватні дії не лише проти ґаббарів, а й дварків з п’ятдесятниками.

Зрештою чужинці вирішили залишити в дром-зоні свій патруль, щоб продемонструвати, ніби вони контролюють систему, а на випадок вторгнення ґаббарів у локальний простір планети Суомі, що нині належала п’ятдесятникам, були підтягнуті додаткові сили, готові за необхідності здійснити швидкий перехід через канал другого роду й вступити в бій з ворогом. За будь-якого результату битви це мало переконати людей у відсутності змови з ґаббарами й запобігти можливим актам відплати.

Утім, поки ґаббари не робили анінайменших спроб заволодіти Магаваршою. Вони, без сумніву, ладні були пожертвувати й десятьма власними планетами заради знищення однієї людської — їх же було майже трильйон проти сорока з невеликим мільярдів людей. Але в даному разі шкурка вичинки явно не варта, оскільки люди, що мешкали на Магаварші, й так були приречені на швидку смерть — просто внаслідок свого похилого віку. За останні п’ять років їхня чисельність зменшилася більш ніж удвічі. Зараз це був світ смерті, світ нескінченних похоронних процесій, і в жодному з його занедбаних пологових будинків не лунало криків новонароджених немовлят…

Зачекавши ще кілька хвилин і переконавшись, що чужинці припинили переслідування, Анн-Марі зняла з голови ментошолом і невимушеним жестом прибрала з лоба русяве пасмо.

— Завдання виконано, командире. Шлях попереду чистий.

— Виконання прийнятне, операторе, — офіційно відповів я.

В армії та флоті це була найвища оцінка дій, і бортовий комп’ютер автоматично зафіксував її в бортовому журналі. Хоча для послужного списку Анн-Марі це не мало особливого значення — вона працювала у військовій контррозвідці, а цей політ зараховувався їй просто як позачергова відпустка з особистих причин. Те ж саме стосувалося й Арчібальда Ортеґи, який обіймав посаду головного інженера ескадри у складі елітного Управління Спеціальних Операцій. Власне, і він, і Анн-Марі мали летіти з нами як звичайні пасажири, але з такої нагоди командування зробило виняток і дозволило їм тимчасово увійти до складу екіпажу „Зорі Свободи“.

Такий самий виняток було зроблено і для дев’ятнадцятирічної дівчини з пишною гривою білявого волосся, яка зараз сиділа в кріслі спостерігача. У чітких, правильних рисах її вродливого, хоча й надто серйозного обличчя важко було впізнати ту дівчинку, яку понад сім років тому я зустрів в аеропорту Нью-Калькутти і яка перевернула все моє подальше життя. Хтозна, як би склалася моя доля, коли б не ця зустріч з Рашеллю. Найімовірніше, я б у всякому разі зараз керував космічним кораблем — маю надію, пілот я непоганий, а дехто стверджує, що один із найкращих у всьому земному флоті. Але Рашель не лише розчинила переді мною двері у безмежний Всесвіт, вона подарувала мені свою дочірню любов — і цей дарунок був для мене не менш цінним, аніж перший.

Цьогоріч Рашель закінчила школу і, всупереч усім запереченням матері, обрала собі військову кар’єру. Вже за три дні вона мала приступити до занять у щойно відродженій військово-космічній академії Анаполіса, але, зважаючи на останні події, їй довелося змінити свої плани. Суперінтендант академії поставився до цього з розумінням (щоправда, знадобився особистий дзвінок федерального міністра оборони) і дав Рашелі тижневу відпустку. Ситуація справді була винятковою.