Олег Авраменко - Зруйновані зорі

Анн-Марі Прентан, капітан другого ранґу ВКС Терри-Ґаллії, яка суміщала обов’язки офіцера зв’язку й оператора артилерійських систем, повідомила:

— Орієнтовний час до можливого вогневого контакту з найближчим кораблем противника — сімнадцять хвилин, командире. Спрямованих у глиб системи передач не зареєстровано. Всі джерела штучних радіосиґналів з боку Магаварші мають явно людське походження.

— Чудово, — сказав я. — Надіслати через канал повідомлення: „Ситуація задовільна, підтримки не потребуємо.“

— Слухаюсь, сер! — відповіла Анн-Марі й узялася до справи.

На відміну від матеріальних об’єктів з ненульовою масою спокою, електромаґнітні хвилі безперешкодно проникали крізь відкритий з обох кінців канал першого роду. Це давало змогу за порівняно невеликих енерґетичних витрат підтримувати прямий радіозв’язок між найближчими системами — наприклад, Сонячною й Барнарда. А три роки тому такий зв’язок було встановлено (точніше, відновлено) між Землею й Террою-Ґаллією — радіосиґнали проходили через кілька проміжних ретрансляційних станцій в незаселених системах, захищених від чужинців за допомогою повного блокування дром-зон.

— Повідомлення прийнято, командире, — за кілька секунд обізвалася Анн-Марі. — Отримано відповідь: „Закриваємо канал. Щасливої дороги!“

Я кивнув і зосередив свою увагу на екрані інтеркому:

— Реакторний відсік?

Бортінженер Ортеґа відзвітував про успішне завершення циклу роботи резонансного ґенератора і повторно, як уже робив це кілька хвилин тому, перед самим виходом з каналу, доповів про повну готовність до запуску ґравітаційних і термоядерних рушіїв. Сторонньому спостерігачеві, мабуть, здалося б кумедним, що Арчібальд, із ранґовими відзнаками контр-адмірала, звертається до мене, капітана, як до свого командира. Проте для нас нічого кумедного в цьому не було. Так уже склалося.

Прийнявши рапорт Ортеґи і швидко ознайомившись із розрахунками бортового комп’ютера на тактичному дисплеї, я скомандував:

— Курс на планету Магаварша. Почати маневри по відриву від противника і виходу з дром-зони. Повний вперед.

— Є повний вперед! — тут-таки озвався другий пілот, лейтенант Лайф Сіґурдсон.

Таке формулювання наказу передбачало, що я надаю йому право вільного вибору маршруту й послідовності необхідних для цього маневрів. А команда „повний вперед“ була цілком символічною, як данина давній морській традиції і для космічних кораблів просто означала відсутність обмежень на швидкість.

За допомогою серії коротких, точно розрахованих імпульсів бічних дюз Сіґурдсон зорієнтував корабель у потрібному напрямку, після чого запустив головний двигун з прискоренням майже 90 g. Бортовий комп’ютер миттєво видав на тактичний дисплей свій проґноз: за шість хвилин кораблі противника наблизяться до нас на мінімальну відстань у півтора мільйона кілометрів, а тоді почнуть безнадійно відставати. З комп’ютерних розрахунків також було видно, що обраний Лайфом курс до Магаварші — один із найоптимальніших за співвідношенням „швидкість — безпека“.

Не втримавшись, я схвально мугикнув собі під ніс. Сіґурдсон був чудовим професіоналом, справжнім майстром своєї справи, і вже давно заслужив місце капітана корвета або першого пілота на важкому крейсері. І ось, нарешті, два тижні тому його офіційно представили до звання лейтенанта-командора, а за цим вочевидь слід очікувати й підвищення на посаді. Я, звісно, щиро радів за Лайфа, але водночас мені було сумно з ним розлучатися. Всі ці сім років ми прослужили разом, і мені важко було уявити на місці Сіґурдсона когось іншого…

Капітан ворожого фреґата правильно оцінив ситуацію і за шість хвилин, коли відстань між нами досягла свого мінімуму в півтора мільйона кілометрів, взявся обстрілювати нас із лазерних гармат, а попереду за нашим курсом пустив нам напереріз десяток позитронних ракет і приблизно стільки ж концентрованих згустків високотемпературної плазми.

На лазерний обстріл ми не звертали уваги — на такій відстані неможливо було досягти достатньої щільності вогню, аби пробити наш силовий захист. Плазмові залпи теж неприємностей не обіцяли — згустки швидко розсіювалися в просторі. Інша річ, ракети з самонавідними боєголовками — наша швидкість була ще замалою, щоб після першого промаху вони не змогли підкориґувати траєкторію і знову націлитися на нас.

Саме ними й зайнялася Анн-Марі. Дарма що її основною спеціальністю були системи зв’язку, а не артилерія, їй знадобилося лише тринадцять лазерних імпульсів, щоб підбити вісім ракет ще на півдорозі до нас, а решта дві було знищено влучними пострілами з плазмових гармат. Тим часом ворожі кораблі, зробивши свою справу (тобто довівши нам, що вони, як можуть, охороняють підступи до системи), припинили переслідування й повернулися до патрулювання дром-зони.