Олег Авраменко - Зруйновані зорі

Його нахабні манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дівчиськом, майже однолітком, а не колеґою по службі, й так само він поводився б зі мною, навіть коли б я була в капітанському мундирі. За великим рахунком він не був військовим, а форму на нього напнули тільки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кібери, що працювали на Збройні Сили, відразу отримували звання капітана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирішили, що для його віку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумніватися, на порядок вищий за адміральську зарплатню.

— Коли ти закінчив школу? — поцікавилася я.

— У дванадцять. А університет — у п’ятнадцять. А в шістнадцять став доктором математики. Тоді й скористався своїм законним правом на установку імпланта. А згодом мене загребли в армію. Ще питання є?

— Гм… А „загребли“ — це як?

— Та ні, жодного примусу. Це я так фіґурально висловився. Мені запропонували, я погодився. От і все.

— Давно на службі?

— Чотири місяці. А в УСО мене перевели два тижні тому.

Ми вже проминули кілька поворотів, але все одно продовжували йти разом.

— Мені дедалі більше здається, — зазначив Валько, — що ти йдеш туди ж, куди і я.

— У мене теж таке передчуття, — погодилась я. — До речі, мене звати Рашель. А тебе?

— Волію, щоб до мене зверталися на прізвище, — ухильно відповів він.

— Чому?

— Просто так звик. Моє ім’я… е-е, м’яко кажучи, воно мені не подобається.

— І що ж це за ім’я?

— Нізащо не вгадаєш. Персиваль.

— Господи! — сказала я. — Атож, нізащо б не вгадала. Ну хай там Прохір, Панкрат або, в найгіршому разі, Полікарп, та аж ніяк не Персиваль.

— Ото ж бо, — скрушно підтвердив хлопець. — Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло… Персивалько! Краще називай мене на прізвище.

— Гаразд, — погодилася я. — Валько, то й Валько.

Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увійшли до просторого конференц-залу Управління Спеціальних Операцій, де вже перебувало десятків зо два хлопців та дівчат років шістнадцяти-сімнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських уніформах з наспіх приметаними погонами ворент-офіцерів. І, на відміну від Валька, вони шанували військовий статут, тому миттю припинили розмови й привітали нас за всіма правилами — як старших за званням.

Чесно кажучи, я чекала від свого супутника чогось на кшталт „вільно, прбпори!“, але він у відповідь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цілком доброзичливо мовив:

— Привіт землякам. І решті теж.

І справді — більшість присутніх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кількох своїх співвітчизників — не ґаллійців, а землян, слов’янського походження. Між ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Ізраїлю. А ще були хлопець і дівчина, дуже схожі один на одного, безперечно, брат і сестра, із золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилії.

Валько відразу приєднався до своїх співвітчизників і завів з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозуміла, оскільки розмовляли вони незнайомою мені мовою. Швидше за все, російською, а може, й ні — Славонія була однією з небагатьох планет, де реально існувала багатомовність.

Я ж не була така розкута й безпосередня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товаристві незнайомців. Тому з хвилину простояла на самоті, з діловитим виглядом роззираючись довкола, а потім неквапом рушила до ґрупи землян. Ті від самого початку позирали на мене з відвертою цікавістю, проте першими підійти не наважувалися — і все через нашу різницю в чині. Звідки їм було знати, що своє мічманське звання я отримала лише завдяки непоінформованості мадам Петі.

Коли ми познайомилися, хлопці й дівчата коротко розповіли мені свою нехитру історію. Ще зовсім недавно вони навчалися в старшій школі — хто у випускному класі, хто в передвипускному, а кілька днів тому їх буквально посеред ночі витягли з ліжок, натягли військову форму й без жодних пояснень відправили сюди, повідомивши лишень, що за спеціальним наказом головного командування вони призвані на військову службу. Вже тут їм присвоїли підофіцерські звання й тільки тоді зволили пояснити, що для них є робота, щоправда, не сказали яка. Загалом вони не заперечували проти такого розвитку подій, усі й так готувалися стати військовими, але вся ця таємничість їх дещо спантеличила — що, власне, й не дивно.