Олег Авраменко - Зруйновані зорі

На той час Анн-Марі вже встигла збігати в розташування ґаллійського Ґенштабу за наказом про своє переведення, і в госпчастину ми пішли разом. Там з мене зняли всі мірки й незабаром виклали переді мною цілісіньку гору новенького, в пластикових пакетах одягу. Вольовим зусиллям я подолала спокусу одягти парадний мундир і зрештою зупинила свій вибір на повсякденній робочій формі — штанах і сорочці кольору хакі. Перевдягнувшись, я пристебнула до пояса кобуру з паралізатором, прикріпила на петлицях коміра мічманські значки й почепила справа на грудях іменну планку. Решту речей, включно з моєю колишньою курсантською формою, я склала в невеликий контейнер, щоб залишити його на зберігання, поки влаштуюся на місці своєї служби.

— Ні, не так, — зупинила мене Анн-Марі. — Ти ще не збагнула, куди ми потрапили.

Вона переклала контейнер на платформу для доставки вантажів і проказала в мікрофон:

— УСО, житловий відсік молодшого командного складу, каюта мічмана Леблан.

Я чекала, що комп’ютер, зробивши запит у станційній базі даних, видасть повідомлення про помилку, але цього не сталося. Підхоплений ґравітаційним полем контейнер слухняно пірнув у люк вантажної шахти і зник, а на екрані дисплея висвітився текст: „Відправлено за призначенням.“

— Ось бачиш, — сказала Анн-Марі. — Тут усе робиться оперативно, без тяганини. Ми ще не встигли представитися начальству, а нам уже надали житло. Ну гаразд, ходімо. Будемо представлятися.

Ми попрямували хитросплетіннями коридорів до сектора, де розташувалося Управління Спеціальних Операцій. Дорогою нам раз по раз зустрічалися офіцери, сержанти й рядові — здебільшого ґаллійці й земляни, та нерідко траплялися барнардці, славоньці, замбезійці, а інколи й військовослужбовці інших людських світів. Більшість із них мали нижче від Анн-Марі звання, тому вітали нас першими. Я відповідала їм залежно від їхнього ранґу — саме так, як було прийнято в земному флоті.

Анн-Марі скоса поглядала у мій бік і легенько всміхалася. Нарешті не втрималася.

— Знаєш, Рашель, ти дивуєш мене.

— Чим? — запитала я.

— Передовсім вибором форми. Я була впевнена, що ти надягнеш парадний мундир або принаймні вихідний.

— Я так і збиралася вчинити, — чесно відповіла я. — А потім передумала.

— Чому?

— Ну, уявила собі, як іду поруч із вами в новенькому білому кітелі з блискучими нашивками на погонах, а зустрічні поблажливо думають: „Ач як вирядилася мала! Мабуть, сьогодні вперше надягла офіцерський мундир.“

Усмішка моєї супутниці поширшала.

— А так ти скидаєшся на бувалого в бувальцях мічмана, який з дня на день стане лейтенантом.

Я промовчала, оскільки не зрозуміла — всерйоз вона каже чи жартує. Анн-Марі тим часом вела далі:

— Одразу видно, що ти одержима військовою кар’єрою. Інші сприйняли б твій ентузіазм за звичайну юнацьку екзальтованість, та тільки не я. Бо бачу в тобі споріднену душу. Сама я в твої роки була точнісінько така. Для мене стало справжньою траґедією, коли після школи я завалила вступні іспити до військової академії.

— О-о… — співчутливо протягла я. — А що було потім?

— Тоді я пішла до університету, вчилася за фахом „мережеві комунікації“, гралася хакерством. Саме гралася, на аматорському рівні — не хотіла гробити собі мозок вживленням імпланта, задовольнялася ментошоломом. Проте наприкінці третього курсу мені вдалося вийти на ретельно законспіровану ґрупу аґентів-п’ятдесятників, яких проґавила наша контррозвідка.

Я глянула на Анн-Марі з захопленням.

— Нівроку ж! А я й не знала.

— Це було засекречено. Здобич виявилася такою серйозною, що мене відразу взяли на службу в СБ, а після проходження офіцерських курсів присвоїли звання лейтенанта. У двадцять п’ять я стала старшим лейтенантом, а в двадцять вісім, напередодні операції „Визволення“, мене підвищили до капітан-лейтенанта й зарахували до ґрупи безпеки, що обслуговувала станції зі стискувачами каналів. Та й у наступні сім років моя кар’єра розвивалася по висхідній. За рік-півтора я розраховую отримати перший ранґ, а далі… — Анн-Марі змовницьки підморгнула мені. — Далі подивимось. Може, я стану першою жінкою в чині адмірал-фельдмаршала.

„Ого!“ — подумала я. — „Ми таки справді споріднені душі. Добре хоч не конкуренти: вона служить у ґаллійському флоті, а я — в земному.“

При вході до сектора УСО стояв посилений пост охорони. Проте нас пропустили без проблем, щойно ми пред’явили посвідки. Мабуть, і тут були попереджені про поповнення особового складу Управління. Дорогою я уважно вдивлялася в кожного зустрічного, сподіваючись побачити бодай одного знайомого, який служив разом із батьком. Проте знайомі мені не траплялися, що, втім, і не дивно — адже за останні сім років Управління Спеціальних Операцій перетворилося з невеликого підрозділу флотської розвідки на величезну самодостатню орґанізацію, що безпосередньо підпорядковувалась об’єднаному командуванню, а чисельність його особового складу зросла мало не в сотню разів.