Олег Авраменко - Зруйновані зорі

Поль Карно замовк, явно чекаючи реакції на свої слова. Батько згідно кивнув:

— Так, сер. Мабуть, це найоптимальніший варіант.

— У нас є й інша пропозиція, — сказала мадам Петі. — Можливо, привабливіша для вас. У найближчій до нас ґалактиці М31, що відома як Туманність Андромеди, працює кілька наших дослідницьких ґруп. Якщо забажаєте, ми відправимо вас туди; але ви мусите мати на увазі, що це означатиме для вас тривалу ізоляцію від решти світу. Ви зможете повернутися назад лише після закінчення активної фази війни — себто, коли буде звільнена остання людська планета. А це може затягтися на багато років.

Я побачила, як у батька загорілися очі. Та й мені, зізнатися, перехопило подих. Бути серед першопроходців іншої ґалактики — далекої, чужої, ще зовсім нерозвіданої, яка, напевно, таїть чимало загадок. Крок за кроком вивчати новий світ, навмання здійснювати „затяжні стрибки“, прокладаючи міжзоряні траси, досліджувати зорі, які можуть мати придатні для життя планети — в нашій Ґалактиці таких систем, що відповідають критерію Лопеса-Слуцького, виявилося понад два мільйони, і для їх перевірки знадобилося майже тисячоліття. А в Туманності Андромеди їх ще більше, бо й сама вона більша за нашу Ґалактику, ми лише започаткуємо освоєння нового життєвого простору для людства — простору вільного від чужинців… Хоча чому вільного? Адже й там можуть бути інші розумні раси. Існують же вони тут — вісім у самій Ґалактиці й одна, ґлісари, в Малій Маґеллановій Хмарі. Але в будь-якому разі ми не повторимо помилки наших предків, не допомагатимемо тамтешнім Чужим досягти зірок. Хай собі живуть на своїх планетах і навіть не мріють про космос. Нам вистачить і тутешніх чужинців…

Батько подивився на мене, а я — на нього. Я зрозуміла, про що він думав, а він зрозумів, що я згодна з ним.

— Це дуже приваблива пропозиція, — поволі мовив батько. — Тим більше, що я завжди мріяв бути мандрівником і дослідником, а не воїном. Але якраз з цієї причини я не можу її прийняти. Моє місце тут, на війні — аж поки буде звільнено останню людську планету. А інші ґалактики зачекають, ніде вони не подінуться.

Адмірал Дюбарі схвально кивнув. А месьє Карно із задоволеною усмішкою простяг мадам Петі руку. Пані президент дістала з нагрудної кишені стофранкову купюру і вклала її в долоню прем’єр-міністра.

— Я програла парі, — пояснила вона. — І дуже рада цьому. Ми маємо намір доручити вам украй важливе й відповідальне завдання, капітане Матусевич. На світі є лише двоє людей, здатних упоратися з ним. І один із них — ви.

А потім нас із Анн-Марі вигнали втришия.

Я, звісно, висловилася фіґурально. Фізичного насильства ніхто не застосовував, просто нам тонко натякнули, що наша присутність при розмові з батьком зовсім не обов’язкова, і запропонували зайнятися своїми справами. До цих справ належало:

а) мій візит до канцелярії тутешнього представництва земного Ґенштабу для офіційного зарахування на службу до Військово-Космічних Сил Землі;

б) наше з Анн-Марі прибуття в розпорядження Управління Спеціальних Операцій, де нас мали внести до списку особового складу, поставити на утримання й виділити житло;

в) все інше, пов’язане з пунктами „а“ і „б“: отримання необхідних документів та реквізитів, обмундирування й табельної зброї, облаштування на нових квартирах, знайомство з начальством і майбутніми колеґами та інше;

г) візит до медсанчастини УСО, де ми пройдемо передбачений у таких випадках медогляд і піддамося обіцяній „м’якій“ психообробці — як запевнила пані президент, це зовсім не страшно і лише трішки неприємно.

Отож справ дійсно не бракувало, та все ж було трохи прикро, що мене так безцеремонно виставили за двері на найцікавішому місці розмови. Анн-Марі відчувала те саме, але вміло ховала це під маскою байдужості — давався взнаки есбешний вишкіл.

А втім, уже незабаром я геть-чисто забула про свою досаду, захоплена приємними для себе клопотами. У канцелярії мене обслужили за першим розрядом, ніби я була щонайменше командором, а то й капітаном. Безумовно, на співробітників справило неабияке враження, що чин мічмана присвоїв мені сам верховний головнокомандувач, тому повелися зі мною вельми запопадливо. Вся бюрократична тяганина була зведена до мінімуму, і протягом півгодини я отримала на руки офіцерське посвідчення, табельний пістолет-паралізатор, службову кредитку, копію наказу про моє переведення в УСО, комплект ранґових відзнак та іменних планок для всіх видів обмундирування, а також направлення до господарської частини, де мене мали забезпечити тим самим обмундируванням.