Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— Я думав про такий варіант, — відповів я. — Він напрошується сам собою.

— Ну, звісно, напрошується, — зітхнувши, погодився імператор. — А на сорок тисяч старих, які залишаються на Магаварші, ніхто не зважає.

— Про них можуть подбати й інші. Ви ж самі переконалися, що людство не кинуло їх напризволяще. А ви зараз потрібні в системі Барнарда. Потрібні чотирьом мільярдам людей, які й досі вважають себе вашими підданими. Потрібні цілій планеті — і не якій-небудь, а тій, що входить у трійку провідних світів людства. Це ваш обов’язок, сер. Обов’язок, найвищий з усіх, що ви взяли на себе сім років тому.

Зо хвилину ми летіли мовчки. Нарешті Падма промовив:

— Не буду з вами сперечатися, містере Матусевич. Мені вистачає суперечок з донькою і міністрами. А вас я запросив супроводжувати мене не для розмов про політику. Мене цікавить, як ви поживаєте. Мушу визнати, я був дуже здивований, коли побачив вас у колишньому званні й на колишній посаді. Щось ви застрягли на службових щаблях і вище не посуваєтеся.

Я знизав плечима.

— Чому це застряг? Здається, все нормально. Адже своє нинішнє звання я отримав ніби авансом, а зараз відпрацьовую його. Погодьтеся, сер, капітан цивільної авіації, хоч він і носить чотири золоті шеврони, все-таки не рівня капітану військово-космічного флоту. Максимум, на що я заслуговував, та й то з великою натяжкою, це другий ранґ — тобто по-нашому звання командора. Просто так сталося, що Рашель примусила мене надіти батьків мундир, а ґаллійське командування вирішило з цим змиритися, розуміючи, що пониження в чині образить мене. Така ж ситуація і з посадою: я одним махом пересів з суборбітального вантажного лайнера в капітанське крісло висококласного бойового крейсера. У флоті є чимало офіцерів старших від мене і за віком, і за вислугою років, які можуть лише мріяти про таке призначення.

Імператор скептично гмикнув:

— Ви надто скромні, капітане, і явно недооцінюєте своїх здібностей. Ви не належите до числа тих „багатьох офіцерів“; ви людина неординарна, талантами вас природа не обійшла. До того ж зараз триває війна, а на війні просування по службі визначається не віком і вислугою років, а реальними бойовими заслугами. Я трохи розбираюся в нагородах, — він виразно подивився на орденські планки з лівого боку мого парадного мундира, — і бачу у вас не тільки брязкітки, які роздають усьому особовому складу з нагоди чергової перемоги. За ці сім років ви примудрилися здобути мало не всі вищі ордени та медалі планет Співдружності. Поряд із вами Арчібальд Ортеґа, дарма що носить адміральські зірки, має вигляд шмаркатого новобранця. А проте він неухильно рухається вгору, а ви залишаєтеся на місці. Як на мене, це кричуща несправедливість з боку вашого начальства.

„От дідько!“ — занепокоївся я. — „Бракувало лише, щоб він висловив своє обурення земному урядові…“

— Я не вважаю це несправедливістю, — обережно заперечив я. — І начальство тут, власне, ні до чого. Річ у тім, що я сам не прагну підвищення — ні на посаді, ні в чині.

— Он як? — здивувався Падма. — Чому? Хіба вам не хочеться командувати чимось більшим, серйознішим — важким крейсером, дредноутом чи лінкором? Або очолювати бриґаду кораблів?

— Уявіть собі, сер, не хочеться. Я цілком задоволений своєю „Зорею Свободи“. На ній я і капітан, і перший пілот, і навіґатор; я не лише командую, а й власноруч керую своїм кораблем. Це саме те, про що я завжди мріяв. А командир великого судна просто сидить собі на капітанському містку, роздає цінні вказівки і контролює дії підлеглих. Теж відповідальна робота, не заперечую, але вона не для мене.

Імператор ненадовго задумався.

— Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у віртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середніх та малих ґабаритів. На зразок тієї ж „Зорі Свободи“… Проте зараз триває війна, — наполегливо повторив він. — А на війні у солдата не питають, що йому до вподоби, а що — ні. Його спрямовують туди, де він буде кориснішим. Може, я помиляюся, але чомусь мені здається, що на посаді командира легкого крейсера ви не реалізуєте повною мірою свій величезний потенціал. Я зовсім не лещу вам, містере Матусевич, я справді так вважаю. Невже ваше начальство іншої думки?

Під його пильним, проникливим поглядом я зніяковів.

— Ні, сер, воно… мабуть, воно поділяє вашу думку. Але мені поки вдається викручуватися.

— І яким же чином?

— Ну, спочатку, коли земний флот тільки формувався, мене залишили на колишній посаді, оскільки в моїй особовій справі було свіже стягнення за те, що я не доповів своєчасно командуванню про присутність на кораблі двох полонених — Ахмада Рамана і альва Шелестова. Років чотири потому це стягнення було зняте, і вже почалися розмови про моє швидке підвищення — мене збиралися призначити капітаном флаґмана ескадри. Мені це зовсім не подобалося, і я… словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординації, але цього вистачило, щоб мене викреслили зі списків на підвищення.