Олег Авраменко - Зруйновані зорі

— Спасибі, сер, — відсалютував я вже згаслому екранові.

Майже на самій околиці міського кладовища Паталіпутри є невеличка алея, вздовж якої розташовано в ряд сорок три скромних надгробки, схожі один на одного, як близнята. Імена на них було викарбувано різні, дати народження — також, зате день смерті скрізь вказано однаковий. Тут знайшли свій останній прихисток учені й інженери Ранжпурського Інституту Фізики, які третину століття тому зробили відчайдушну й безнадійну спробу підняти на Магаварші масове повстання проти чужинців.

Власне, бунтівників було більше, ніж сорок три, але деякі з них, зокрема професор Аґатіяр, уникли долі своїх товаришів, бо слідству не вдалося довести їхню провину, а глава та ідейний натхненник змови, Раджів Шанкар, зумів втекти з в’язниці в ніч напередодні страти. Точніше, його викрали з камери смертників — усупереч його ж власному бажанню. І лише зараз, через тридцять чотири роки, він возз’єднався у Вічності зі своїми друзями та соратниками…

Під збройний салют шеренги сивочолих ветеранів Опору урну з попелом Шанкара опустили у свіжовикопану могилу, а відтак присутні жменя за жменею засипали її землею. Потім сипкий горбик ретельно утрамбували, а поверх нього встановили такий же скромний надгробок. Як і на решті, на ньому було викарбувано лише ім’я з днями народження і смерті. Дві ці дати розділяло мало не сто років.

Першим квіти на могилу поклав імператор Магаварші Падма XIV. Схиливши коліно, він тихо проказав:

— Знаю, старий, за життя ти так і не зміг пробачити нас — тих, хто був причетний до твого звільнення, хто не дозволив тобі померти разом з усіма. Ти розумів, що це необхідно; розумів, що був потрібен нам живим; розумів, що ми могли врятувати лише одного з вас — і зробили цей важкий вибір на твою користь. Усе це ти чудово розумів, але пробачити нас було понад твої сили. — Імператор зробив коротку паузу. — Кажуть, що мертві прощають усе. Сподіваюся, це так. Сподіваюся, що тепер твоя буремна душа знайшла спокій, а ми дочекалися від тебе прощення.

Наступною була дочка Падми, двадцятисемирічна принцеса Саті. Поклавши свій букет, вона зо хвилину мовчки стояла перед надгробком, в її гарних чорних очах блищали сльози. Раджів Шанкар був для неї не просто прем’єр-міністром країни, яку вона номінально очолювала. Останні п’ять років він фактично замінив їй батька, був її наставником і радником, але не в справах державних (жодних владних повноважень вона не мала), а просто як людина, як друг, як старший товариш.

Попередньо планувалося, що Саті очолить Королівство Індію на Землі, та коли магаваршці отримали в своє повне розпорядження систему Барнарда, вона вирушила туди разом із більшістю своїх співвітчизників. Земна Індія, як і в довоєнні часи, стала республікою, а в Світі Барнарда була проголошена конституційна монархія — правонаступниця Держави Магаварші. Проте Саті катеґорично відмовилася прийняти королівський титул, арґументуючи це тим, що її батько, глава імператорського дому, ще живий і в осяжному майбутньому вмирати не збирається. У результаті Саті оголосили реґентом нового королівства — що, втім, суті справи не міняло. Так чи інакше всі її обов’язки зводилися до виконання представницьких функцій, а реальна влада належала всенародно обраним Національним Зборам, які на власний розсуд формували Кабінет Міністрів. У Світі Барнарда вже двічі проводилися парламентські вибори, і двічі на них упевнено перемагала Ліга Свободи на чолі з Раджівом Шанкаром. Тепер, зі смертю очільника, правляча партія залишилася без свого керівника, держава — без прем’єр-міністра, а країна — без харизматичного лідера…

Слідом за Саті останні почесті Шанкару віддали його соратники, які прибули на „Зорі Свободи“, — колись провідні діячі підпілля на Магаварші, а нині високопоставлені урядовці. Серед пасажирів мого корабля було також два не-магаваршця — дядько Рашелі, адмірал Клод Брісо, заступник начальника Ґенерального Штабу Військово-Космічних Сил Терри-Ґаллії, і доктор Поль Карно, голова Ради Міністрів Земної Конфедерації. За своїми посадовими обов’язками вони часто спілкувалися з прем’єр-міністром Світу Барнарда, і протягом цих семи років у них із Шанкаром склалися теплі, дружні відносини.

Далі настала наша черга — членів команди крейсера, разом з якими Шанкар брав участь у боях за звільнення Сонячної системи, а потім повз надгробок поволі поплив людський потік стариків — останніх мешканців Магаварші. Тут їх зібралося близько двадцяти тисяч — добра половина населення планети. Вони йшли алеєю неквапом, їм нікуди було поспішати, і кожен із них ненадовго затримувався біля могили, аби вголос чи подумки сказати кілька слів найшанованішому представнику їхнього покоління, який ще за життя став леґендою для багатьох мільйонів співвітчизників.