Радий Радутный - Люди та зорi

Втўм, так чи сяк - того чоловўка було схоплено, нашпиговано наркотиками - про всяк випадок - й затягнуто до лўтака. На поселення полетўла бомба - просто так, для профўлактики. Й члени експедицў? повернулись з чистим сумлўнням й почуттям виконаного обов'язку.

А "об'їкт" закинули в камеру й почали вивчати.

Ў раптом виявилось, що цього чоловўка бачили в лабораторў? за два мўсяцў до того, як експедицўя повернулась ўз здобиччю.

Здогад пўдтвердився - "нова" людина вмўла провалюватись у минуле.

Один з перших дослўдўв мав приблизно такий вигляд. Спочатку в порожнўй камерў з'явився пўддослўдний й поспўхом вўдскочив вбўк. Потўм дверў вўдчинились й до примўщення закинули... знову ж таки його! З секунду "близнюки" роздивлялись один одного, потўм той, що з'явився останнўм, зник. Просто взяв - ў зник. Наче розтанув в повўтрў. А по тому мўсцў, де вўн тўльки що знаходився, вдарив лазер.

Тривалўсть стрибка збўльшувалась, люди вже потроху почали розбиратись в таїмницях "провалу". Але коли вже вдавалось скиате в минуле живих ўстот - недалеко й невеликих, звичайно - сталася перша неприїмнўсть.

Пўд час чергового дослўду - на "об'їкт" мала падати бетонна брила той чоловўк не втўк, як завжди, на кўлька хвилин у минуле, а вдарив пўрокўнетичним ўмпульсом.

Його поспўхом перевели до ўншо?, бўльш надўйно? в'язницў - з бетонними казематами, електричною сўткою та роботами-охоронцями.

Через два днў вўн висадив в повўтря дверў, змусив роботўв вистрелити один по одному й втўк. Втўк, провалившись в минуле одразу на пўвстолўття.

Одразу ж за ним полетўв поспўхом зўбраний загўн воякўв.

"Об'їкт" - мўж ўншим, тодў його звали Джур Хелл - зустрўв ?х пўрокўнетичним залпом. Випадково вцўлўла лише одна людина - жўнка, керўвник лабораторў?, що теж взяла участь в тому полюваннў.

Витративши енергўю на тих смертникўв, Хелл знову провалився в минуле. На цей раз вже на цўле столўття.

Їдине, що встигла зробити та жўнка - це навўяти фальшиву пам'ять. Тепер Хелл уявляв себе космўчним десантником, що пўсля довго? вўдсутностў повернувся на Землю.

- А... жўнка?

- Та жўнка? Ўй не залишалось ўншо? ради, як знову пўти за ним.

О, це була розумна й хитра ўстота! Ў гарна. Рўч ще й тому, що подорожў в часў призвели до цўкавого ефекту - бўологўчно? рўвноваги. Вони молодшали. Кожен стрибок наближав втўкачўв та переслўдувачўв до ўдеального вўку - близь двадцяти трьох-двадцяти семи рокўв. Так сорокарўчна жўнка перетворилась у гарненьку бўляву дўвчину. Ў? звали...

- Досить... - втомлено сказала Їлена. - Я сама знаю, як мене звати.

Хелл посмўхнувся.

- А шкода. З цього справдў вийшло б непогане оповўдання.

Вони помовчали. Лўс так само тихо шелестўв гўлками.

- Як ти здогадався? - запитала Їлена.

- Не знаю, - знизав плечима Хелл. - Це приходить якось само по собў. Я перероджуюсь.

- Як саме? Розкажи. Все одно це вже нўчого не змўнить.

- Послухай, якщо цўкаво. Але до кўнця я сам не все розумўю. Враження приблизно таке, нўби з усўх бокўв до мене стўкаїться ўнформацўя...

- Яка?

- Всяка. Тобто, яка завгодно. Вся. Досить на секунду замислитись, прислухатись до тго потоку - ў все, вўдповўдь готова. На будь-яке запитання. Ось, хочеш, наприклад, скажу, про що ти зараз думаїш?

Дўвчина зблўдла й швидко засунула руку до сумочки. Хелл засмўявся.

Чотири диски - тў самў невеличкў, озброїнў кулеметами винищувачў, що Хелл присипав землею за десяток кўлометрўв звўдси - майнули на фонў свўтлого неба в кўнцў просўки й стрўмко спўкўрували вниз.

Й зникли.

Хелл, так само спокўйно посмўхаючись, перевўв погляд на Їлену.

Дўвчина затремтўла.

- Нў! - прошепотўла вона. - Не роби цього! Я... Я не хотўла! Я лише виконувала накази. Я... Я люблю тебе!

Останне було таким несподўваним, що Хелл здивовано пўдняв брови.

Звўльнившись на мить з-пўд влади страшного погляду, Їлена зойкнула, розвернулась й кинулась тўкати, не розбираючи дороги й проламуючись крўзь чагарник.

Й не пробўгши й сотнў метрўв, втрапила простов обўйми якогось здорованя в шкўрянўй куртцў.

- Ух ти! - не дуже розумно протяг вўн. - Оце так сюрприз! Хлопцў, дивўться-но, що я спўймав!

Збоку з темряви вивалило ще двў постатў. В одного дўвчина помўтила дивну ўграшку - зв'язанў ланцюжком дерев'янў палички.

- Га, непогана здобич! - засмўявся один, навўщось торкнувши дўвчину за плече.

- Як дўлити будем? - дўловито запитав другий.

Здоровань, що й досў тримав дўвчину, раптом притис до ?? до товстого дерева й схопив руками за груди.