Ігор Росоховатський - У підводних печерах (збірка)

— Наші товариші проникли туди, де ваші «сонця»? І ви їх убили?

Славко знав, що спрути здатні вистрибувати з води. Але не припускав, що такий великий і важкий молюск, як цей, здатний здійснити справжній політ. Йому здалося, ніби чорна ракета злетіла в повітря. Вона описала дугу з добрий десяток метрів, і спрут плюхнувся за бортом судна в море…

Підводний човен знову причалив до «дзвона». Цього разу моряки провели складний маневр швидше і з меншими труднощами. Допоміг досвід.

Славко зумів довести Аркадієві Пилиповичу, що пошуки слід починати звідси. Навіть якщо вони тільки ретельно оглянуть усі ящики та закутки підводного будинку, щоб відшукати лабораторний журнал, то й тоді, врешті-решт, вони заощадять час.

Аркадій Пилипович уважно, неквапливо оглядав салон «дзвона», а Славко копирсався в ящиках. Час збігав, хотілося зупинити його. Славко нервувався, знову й знову гарячково нишпорив в тих самих ящиках.

Знайшов журнал Аркадій Пилипович на відкидному ліжку під надувною подушкою.

— Ось бачите, я ж казав, що знайдемо! — радісно вигукнув Славко. — А ви не вірили!..

Він перегорнув кілька перших сторінок, похапцем пробігаючи їх очима, й зупинився на передостанньому запису, де Косинчук розповідав про перше відвідання печер і про свій намір побувати там удруге. Тепер Славко вже знав, де шукати товаришів.

Глянув на Аркадія Пилиповича і з подивом побачив, що той не квапиться залишати «дзвона» і далі оглядає салон.

«Він так зрадів, ніби уже врятував їх, — думав слідчий. — І так поспішає, мовби відтоді, як вони вирушили до печер, минуло якихось п’ять, а не п’ятдесят годин. Хотів би я мати хоч частку його оптимізму…»

Врешті підводний човен відчалив від «дзвона» і взяв курс до печер.

Славко сидів поруч Аркадія Пилиповича, тримаючи в руках лабораторний журнал. Тепер багато що стало зрозумілим…

«Щоразу, коли порушується рівновага в неживій природі, щось неодмінно змінюється і в світі живих істот. Коли повітря забруднюють вихлопними газами чи димом хімічних комбінатів, а в річки та моря спускають відпрацьовані води з підприємств, це не минає безслідно для мікробів чи комах, риб чи людей. А втім, оце „чи“ зовсім умовне, бо мікроби і люди, риби й комахи пов’язані одним нуклеїново-білковим ланцюгом. „Чи“ означає тільки вибір початку — утворення нового штаму мікробів, вимирання виду комах, загибель динозаврів, появу октопуса сапієнса. І, можливо, колись якесь чергове „чи“ виявиться останньою краплею, яка приведе до трагедії гомо сапієнса, якщо коли-небудь ми, сіючи зерно, не зможемо передбачити сходів і на початку процесу не визначимо його кінець…»

Коридор то звужувався, то розширявся, Здавалося, він пульсує, мов набухла вена, що веде прямо до чийогось серця. Валерій помітив обабіч кілька площадок штучного походження. За інших умов він оглянув би їх ретельніше, але зараз було не до цього. Мудрець зник з поля зору. Можна було чекати будь-яких несподіванок. Доводилося весь час бути насторожі. До того ж Валерій весь час відчував чужу невідступну увагу, спробу зламати його волю. Мовби холодні щупальця намагалися заповзти в його мозок, покопирсатися в пам’яті і знайти там те, за допомогою чого можна було б керувати ним, як автоматом. На щастя, ці щупальця сильніші за людську волю лише тоді, коли вона пасивна, і слабкіші за неї, якщо вона пробуджувалась і ставала проти них.

Валерій побачив ще одну площадку, на якій стояв незграбний апарат. У його пам’яті зринуло щось схоже на нього, але як воно називається, Валерій пригадати не міг. Попереду маячів вхід у нову печеру. Біля нього, мов страж, закляк Мудрець.

«З дороги!» — в думці наказав Валерій.

«А ти пам’ятаєш, що тебе чекає?»

«Пам’ятаю все. З дороги!»

«Ну що ж, заходь…»

Підлога й стіни печери були мовби вистелені сірими грудочками, а посередині, наче жертовник, височів контейнер.

Печера була таких величезних розмірів, що Валерій не міг побачити, де вона кінчається, і всюди — зі стелі, стін звисали восьминоги. Вони обмивали сірі грудочки водяними струменями із своїх «лійок».

«Та це ж яйця восьминогів! А скільки їх? Мільярди? Більйони?» — вжахнувся Валерій.

Він згадав, що подібні спалахи розмноження бувають і в звичайних октопусів. В одній науковій книжці з судової бібліотеки він читав, що в тисяча дев’ятисотому році з невідомої причини в Ла-Манші надзвичайно розмножилися спрути, і їхні численні армії знищили в морі все живе. Вони нападали навіть на велику рибу. На узбережжях Англії та Північної Франції пропали риба, краби, устриці. Врешті-решт восьминоги почали поїдати один одного, а потім більша частина їх загинула від якоїсь хвороби. Так вважали деякі вчені. Хвилі викидали мільйони мертвих спрутів на берег, нагортали справжні гори. Селяни використовували їх як добриво. Згодом ще двічі, через двадцять п’ять — тридцять років, у тих самих місцях повторювалась навала восьминогів.