Ігор Росоховатський - У підводних печерах (збірка)

«Дурниці!» — відповів він собі й тому, кому той голос належав, і пам’ять, в нагороду за сміливість, подарувала йому рятівний вислів поета: «Смерть починається із заперечення життя, та, заперечуючи все, вона й себе заперечує…»

Усе відчутнішим ставав тиск на мозок. Валерія хотіли примусити повернути назад. Та журналіст уже давно зрозумів, що вони можуть командувати його мозком лише тоді, коли він не чинить опору. А варто мобілізувати волю — і той вплив втрачає силу.

«Повертайся!»

«Ні! І ще раз — ні!» — відповів він і пригадав ще два рядки з вірша того самого поета: «Життя починається з заперечення смерті і стверджується, стверджуючи себе…»

Валерій опинився у великій печері. Чорна тінь помчала на нього звідкись згори. Валерій ледве встиг ухилитись зустрічі з нею. Палець сам собою натиснув на кнопку лазера, і тонкий, мов голка, промінь черконув восьминога, розітнув його на дві обвуглені половини.

Неподалік з’явився новий восьминіг. Він випустив фіолетову хмарку, яка відразу перетворилася на восьминога. Тепер октопусів стало ніби двоє. Спрут намагався спантеличити супротивника, але Валерій легко визначив справжнього восьминога, промінь прожектора торкнувся його, освітив. Щось у цьому восьминогові здалося знайомим. А може, знайомі були хвилі, що їх він випромінював:

«Хто ти?» — запитав Валерій і майже не здивувався, почувши:

«Мудрець».

«Отже, той…»

«Так, то інший восьминіг».

«Яким же чином він знає те, що встиг довідатися про нас ти? Ви спілкуєтеся між собою думками?»

«Не зовсім розумію тебе. Але може бути — ти маєш рацію».

«Це ти убив дельфінів?»

«Я тільки досліджував дельфінку. Хотів вибрати з її пам’яті те, що вона знає про вас, про людей. Вона загинула…»

«Ти тримав їх під гіпнозом і гнітив весь час, відтоді як з’явився в нашому будинку? Ти, певно, думав, що й на людей зможеш так впливати?»

Восьминіг промовчав. А Валерій, не чекаючи відповіді, запитав:

«Нащо ви вбили чотирьох людей? Спочатку трьох, потім — мого товариша, Косинчука. Ти ж казав, що любиш людей…»

«Люблю. Це правда. Ми не знали, що люди загинуть».

«Що ви зробили з ними? Чому вони загинули?»

«Ми досліджували тих людей при сильній дії на їхню пам’ять, на центри мозку…»

«Як досягається сильна дія?» — запитав Валерій.

«Дотиком. Коли наші руки стискають руки людини, наша мантія прилягає до її тіла, а дзьоб притискається до її потилиці».

«Це хотів зробити зі мною той восьминіг, якого я щойно убив?»

«Не знаю».

«Він завжди каже „не знаю“, коли не хоче відповідати», — подумав Валерій, зовсім не боячись, що Мудрець прочитає його думки.

Далі мовив твердо:

«А тепер проведи мене. Я мушу побачити те, що бачив мій товариш».

«Але ж я казав: ти загинеш. Ми знищимо тебе».

«Чому?»

«Скільки разів людям треба повторювати одне й те саме?! Коли б люди узнали те, що бачив він, вони б стали нашими ворогами. А це не треба ні нам, ні людям. Ми не хочемо сваритися з вами. Нічого нам сваритися. Поділимо світ. Вам суша й повітря, нам — решта».

«Той восьминіг, який був у нас після тебе, запевняв, що ви згодитесь бути нашими помічниками і в Океані».

«Згодимось», — відповів восьминіг.

«Брешеш!» — подумав Валерій.

«Ми допоможемо вам розводити водорості і пасти риб. Допоможемо боротися з іншими людьми».

«Ще б пак! Це якраз те, що вам потрібно, що було б вам на руку. На всі ваші вісім рук. А тепер геть з дороги, або я знищу тебе!»

«Але ж я застерігав тебе. Люди не повинні знати…»

«Люди повинні знати все. Спочатку знати, а потім уже ставати друзями чи ворогами. Ви самі цей принцип хотіли застосувати до нас. Спочатку знати» .

Він запустив двигун, і Мудрець помчав попереду…

Перед Аркадієм Пилиповичем лежали дві карти бухти — надводної та підводної її частини. Перша карта була досить детальна, друга переважно контурна. Її почав складати Славко, тепер вносилися доповнення й уточнення згідно з повідомленнями водолазів. Обидві карти помережані лініями, всіяні цифрами. На першій було більше ліній, на другій — цифр. Вони засвідчували поширення і ступінь підвищення радіації.

Раз у раз радист приносив нові зведення і мовчки простягав їх Славкові, а той передавав Аркадієві Пилиповичу. Частина зведень підлягала подальшій обробці в обчислювальних центрах і потім знову поверталася сюди, на судно. Нині на Славка та Аркадія Пилиповича працювали десятки установ, інститутських лабораторій.