Володимир Обручов - Плутонія

Так за жвавою розмовою непомітно минув час, і обидва човни причалили до місця стоянки, де Папочкін і Громеко чекали на них з вечерею. Порося у вареному і смаженому вигляді, приправлене дикою цибулею, зібраною ботаніком на горбі, було дуже смачне. Спільно вирішили, що надалі треба звертати більше уваги на їстівні плоди, коріння і трави, щоб зробити їжу різноманітнішою. Всі овочеві і борошняні консерви залишили в юрті і з собою з харчів взяли тільки чай, цукор, каву, трохи сухарів та приправи, як сіль, перець, екстракти. Полювання і рибальство повинні були давати основну частину їжі, яку продукти місцевої флори могли поліпшити.

На час сну поблизу намету розіклали велике вогнище і по черзі вартували, бо зустріч з тигром примушувала стерегтися нападу хижаків. Кожний вартовий справді чув у сусідньому лісі різний шелест, тріск, злітання і крики наляканих птахів, а Генерал часто нащулювався і гарчав.

Другого дня в перші години плавання місцевість зберігала той самий характер: ішли горби, лісисті з півночі, степові з півдня, і суцільний ліс по берегах ріки. Опівдні для стоянки причалили до лівого берега, на який Каштанов і Громеко полізли після обіду.

В складі флори було багато нового: траплялися вже вічнозелені рослини — мирти, лаври, лавровишні. Горіхове дерево досягало величезних розмірів, не поступаючись перед дубами, буками і в’язами; на південному схилі зустрічалися бук, кипариси, туї і тис. Прекрасні магнолії розпустили свої великі білі запашні квіти. В хащі понад річкою попадався бамбук і різні ліани. Громеко захоплювався на кожному кроці.

Температура повітря в тіні цього дня вже досягала +25°, бо північний вітер, який досі був супутником мандрівників, ущух. Повітря стало важке, насичене випарами густих лісів. Дослідники ледве продиралися по схилу горба, обливаючись потом, хоч сонце світило тьмяно крізь пелену хмар.

Від спеки вся природа ніби зомліла й завмерла; птахи і звірі притаїлися в тіні.

На вершині горба Каштанов і Громеко присіли відпочити і, повернувшись лицем на північ, щоб оглянути місцевість, виявили причину нестерпної спеки: на горизонті підносилася зубчастою стіною з фантастичними баштами величезна темно-лілова грозова хмара. Її облягав синьо-багровий вал клубуючих хмар, під якими спалахували сліпучі блискавки. Цей вал швидко наближався;

— Треба бігти до човнів! — вигукнув ботанік. — Злива, мабуть, буде тропічна!

Обидва зійшли вниз схилом, плутаючись ногами у високій траві і ковзаючись на більш крутих місцях. За десять хвилин вони добігли до табору, де Макшеєв і Папочкін уже нетерпляче чекали на них, не знаючи, що робити. Намет міг не витримати потоків дощу і ударів дуже ймовірного граду. Ріка могла виступити з берегів, потягти вирвані дерева, тому і в човнах було б небезпечно. Доцільнішим здавалося вивантажити все на берег, витягти човни і сховатися в кущі:

Обговорюючи цей план з товаришами, Папочкін пригадав, що під час маленької екскурсії, коли гнався вниз по річці за великою водяною змією, він бачив в кінці горба навислу скелю, яка могла захистити їх від дощу. Але треба було поспішати, — гроза швидко наближалася! Всі стрибнули в човни, попливли до скелі, і за кілька хвилин все вивантажили і перенесли під навіс, який був достатньо просторий, щоб вмістити не тільки людей, собаку й речі, а й самі човни, якими відгородилися від вітру.

Вигнавши кількох невеликих змій, що примостилися в розколинах скелі, мандрівники могли вже спокійно спостерігати величаве видовище атмосферної катастрофи.

Синьо-багровий вал докотився вже до половини неба і заступив сонце; знизу він здавався тепер зовсім чорним. Це була якась безодня, яку раз у раз розтинали сліпучі зиґзаґи блискавок, що супроводжувались таким гуркотом грому, якого ніхто з мандрівників ще не чув. То розлягалися один за одним оглушливі вибухи, то тріск, ніби рвались на частини величезні куски міцної матерії, то постріли сотень важких гармат.

Сусідній ліс глухо шумів під першими поривами вітру. З півночі насувався ще якийсь жахливий гуркіт, що примушував здригатися; він поступово заглушав навіть гуркіт грому. Здавалося, що звідти мчить велетенський поїзд, який трощить все на своєму шляху.

Мандрівники зблідли і з тривогою озиралися навкруги.

Вихор уже налетів. У повітрі кружляла безліч листя, квіти, сучки, гілки, цілі кущі, вирвані з корінням, і птахи, які не встигли сховатися в глибині лісу. Ставало чимраз темніше. Навкруги свистіло, шипіло, тріщало в проміжках між оглушливим гуркотом грому. Великі краплини дощу і окремі градини плюхались об землю і воду, що вирувала й пінилася. Потім настала цілковита темрява, і лише при світлі блискавок інколи на мить розгорталася жахлива картина: здавалося, що весь ліс знявся в повітря і мчить з потоками дощу й граду. Гуркіт заглушував навіть голосний крик у вухо.