Володимир Обручов - Плутонія

— Та його хтось тягне! — вигукнув він, коли човен, що був зовсім близько, знову почав віддалятися поштовхами.

— Чи не зачепив його гіпопотам? Він міг заплутатися ногою або захопити зубами причал.

— Він і є! — скрикнув Каштанов, помітивши тепер попереду човна широку спину і голову тварини, що спливла подихати.

— Коли ми стрілятимемо в цю тушу, вона попливе ще швидше або затягне човен на дно.

— Залишається наздогнати його і перерізати вірьовку, інакше ми не звільнимо човна.

Макшеєв знову наліг на весла. Незабаром йому пощастило зачепити втікача багром і підтягнутися вздовж нього до його носа, пливучи на буксирі в гіпопотама. Каштанов швидко перерізав туго натягнуту вірьовку, кінець якої одразу ж зник під водою.

— Ще трохи, і я б знесилився, — сказав Макшеєв, зводячи дух після перегонів. — Коли б не шкода заряду, треба було б послати цій потворі кулю в спину за такі штуки.

— Ми відпливли далеко від намету, — зазначив Каштанов. — Тепер доведеться гребти проти води. Давайте я сяду на весла, а ви відпочивайте.

Помінялися місцями, взяли на буксир спійманий човен і попливли.

— Глибокою стала наша річка, — сказав Макшеєв, стараючись підштовхувати човен багром, але не дістаючи дна, до якого було більш як два метри. — Недарма у ній з’явилися такі великі тварини. Тепер нам, для обережності, доведеться витягувати човни на ніч і під час екскурсій на берег.

Тихо посуваючись проти течії, обидва човни пливли темною водою між двома зеленими стінами кущів і дерев, що утворили непроглядні хащі. Деякі кущі, підмиті річкою, нахилилися і звішували свої віти у воду. На великих, яскраво-червоних квітах якоїсь незнайомої виткої рослини гойдалися красиві великі метелики і дзижчали бджоли.

Вода дзюркотіла під носом човна, весла розмірено плескали, з гущини долинало щебетання і спів птахів. Макшеєв схилився над бортом і дивився у воду, стежачи за рибами, які подекуди з’являлися і зникали в глибині.

— Яка гарна тут природа, коли спостерігати її з човна, — промовив він. — А зійдеш на берег — не проб’єшся через гущавину, не ступиш і кроку, щоб не натрапити на якого-небудь отруйного чи хижого звіра. Просто важко повірити, що після багатоденної боротьби з льодами, туманами і хуртовинами ми пливемо річкою, яка тече по внутрішній поверхні нашої Землі. І так близько від цих льодів природа, що нагадує незаймані ліси Африки або Південної Америки. Цікаво б знати, під якою широтою Північної Америки ми зараз перебуваємо?

— Це неважко визначити, якщо прокласти на карті наш маршрут, починаючи від льодового валу. Я думаю, що ми ще тільки під морем Бофора, під дуже високими широтами або, в кращому разі, під тундрою північного берега Аляски. Там лютий холод, крига, білі ведмеді, а тут розкішна рослинність, тигри, гіпопотами, змії.

В цей час Макшеєв побачив у воді ясний відбиток сонця, швидко підняв голову і вигукнув:

— Ач, червоне сонечко, нарешті, показалося на чистому небі. Дивіться лишень!

Мандрівники, які звикли бачити Плутона тільки крізь більш-менш густу пелену туману або хмар, ще не мали уявлення про колір неба і справжній вигляд цього світного ядра Землі. Тепер же ця пелена розривалась, утворюючи купчасті хмари, в проміжках між якими видно було чисте небо, але не блакитне, як над зовнішньою поверхнею Землі, а темно-синє.

В зеніті стояв Плутон, діаметр якого здавався трохи більшим від видимого сонячного.

Це підземне, або «внутріземне», світило загалом нагадувало Сонце, що світить перед заходом або незабаром після сходу через товстий шар атмосфери. На його дискові можна було помітити досить багато темних плям різної величини.

— Це центральне світило, або справжнє ядро нашої Землі, перебуває вже в останній стадії свого горіння, являючи собою згасаючу червону зірку. Ще трохи — і воно згасне! На внутрішній поверхні запанує темрява і холод, і все це розкішне життя поступово загине, — сказав Каштанов.

— Добре, що ми встигли дістатися сюди і вивчаємо її! — вигукнув Макшеєв. — Трохи пізніше нам довелося б повернутися назад, ми побачили б тільки чорну ніч перед собою.

— Ну, я сказав «трохи» в геологічному розумінні. Коли перевести на земні роки, то це може дорівнювати цілим тисячоліттям, тим-то наші далекі потомки матимуть ще змогу вивчати цю внутрішню поверхню і навіть колонізувати її.

— Щиро дякую! Переселитися в країну, засуджену на загибель у темряві вічної ночі!