Олесь Бердник - Шляхи титанiв

Георгій викликав чергових центральної каюти.

— Друзі! Включіть всю апаратуру кругового огляду! Починайте роботу!..

Зліва від шляху зорельота, зовсім недалеко, сяяла червона кулька одинокої зірки. Георгій побачив її, задоволено хитнув головою.

— Це, безумовно, стара зірка. Якщо там є життя — воно досягло високого рівня. Ми дослідимо цю систему…

— Ти хочеш зупинитися тут? — запитав Джон-Ей.

— Саме тут, — відповів начальник експедиції. — По-перше, нам потрібно перевірити стан корабля ззовні. По-друге, простір у цьому районі не засмічений космічним пилом, і нам легко провести комплекс досліджень. Ну й, по-третє, саме в планетних системах згасаючих зірок можна зустріти надзвичайно високі цивілізації…

Загриміли вибухи, стримуючи блискавичний політ корабля.

Червона зірка ставала все більшою. Вона дуже швидко виростала на екрані перископа і, нарешті, перетворилася в червоний диск, який заповнив чверть небосхилу. Але, незважаючи на великі розміри зірки, радіація її була незначною. Це відмітили автомати-лічильники. Зірка була згасаючим червоним карликом.

Почувся сигнал автоматичних радіотелескопів. Георгій включив екран. На чорному тлі показалась спочатку одна планета, потім ще дві. Зірка мала трьох супутників. На якому ж з них могло бути життя?..

Георгій включив «електронний мозок» і пустив для підрахунку дані радіотелескопів та теплових лічильників.

Почувся сухий тріск, а за тим надійшла блискавична відповідь. Нормальне життя могло існувати тільки на першій від світила планеті, бо там було досить тепла і зберігся кисень в густій атмосфері.

Георгій і Джон-Ей перезирнулись, задоволено усміхнулись.

— Ти не помилився, Георгію, — сказав помічник. — Я певний, що ми тут зустрінемо високорозвинуте життя…

— Значить, спускаємось?

— Так…

Зореліт ввійшов у спіраль зниження, попав у гравітаційне поле першої планети. Розрахунки електронної машини показали, що планета тільки в півтора рази масивніша від Землі і вага на ній не набагато перевищує нормальну.

В дію вступив автопілот. Він, невпинно знижуючи страшну швидкість корабля, вів його на посадку, пом’якшуючи величезну силу перевантаження дегравітаційним полем.

З-за червонуватих хмар, які застилали поверхню планети, проглянули невеликі водоймища, темні смуги рослинності. Зореліт ввійшов в атмосферу і з пронизливим виттям помчав над затемненим боком нового світу.

Серце Георгія стиснулось. Чужою і непривітною здавалась йому поверхня планети, що лежала внизу в пітьмі…

Здалека з’явилася червона смуга — лінія термінатора, а потім висунувся похмурий червоний диск згасаючого світила. Швидкість зорельота знизилась до мінімальної, і він, повиснувши над коричневою пустелею, повільно опустився на невелике плоскогір’я…

В перископах пломенів кривавий світанок. Далеко, на десятки кілометрів, тягнулася коричнева пустеля. Тільки десь на горизонті темніли чи то ліси, чи то хребти невисоких гір. Небо було чорно-синім, і в цій похмурій вишині швидко пливли багрові хмари, схожі на потворні патли казкової істоти із старовинних легенд. На всьому тут лежав відбиток невблаганної грізної смерті, повільного згасання, якогось незрозумілого жаху.

Георгій і Джон-Ей кілька хвилин похмуро спостерігали безрадісний пейзаж чужого світу серед повної мовчанки. Потім начальник експедиції повільно повернув обличчя до товариша, з сумнівом похитав головою.

— Схоже на те, що тут пройшла пекельна машина, яка спалювала все на своєму шляху. Подивись — це не природна пустеля, я бачу залишки руїн… Чи, може, мені так здається? Нічого не розумію…

Джон-Ей усміхнувся куточками тонких губів.

— Це в тобі прокинулися наші земні забобони! Треба дослідити планету. З простору видно було рослинність і щось схоже до будівель. Ми, можливо, приземлилися в невигідному місці…

— Так… Це вірно… Ми організуємо дві експедиції в різні боки. Підуть всі, крім нас двох. Я гадаю, що на цій планеті є високорозвинуті істоти або хоч залишки їх культури… Необхідно провести дуже багато досліджень…

Джон-Ей благально поглянув на Георгія.

— Я теж піду. Невже ти не розумієш? Я стільки мріяв про подорожі по чужих планетах… Залиш замість мене кого-небудь іншого…

— Вічний мандрівниче, — засміявся Георгій, і його сині очі бризнули теплими вогниками. — Ти все хочеш робити сам, ненаситна твоя натура.

— Ну… я тебе прошу!..