Сергій Лук'яненко - Чужій біль

— Ти якийсь дивний, Ден.

Еге ж. Неоригінально. Ти не перша помітила. Цього разу я ще довго протримався. Шістдесят чотири дні.

— Пам’ятаєш, що ти накоїв у Маданеку?

Пам’ятаю. Зірвався, вийшов із ролі. Кинувся на есесівців з голими руками. А гра-то називалася «Збройне повстання». Всі аж очманіли…

— Ну що ти мовчиш? Може, ти не любиш Гру?

Цікаво, як це можливо — не любити Гру? Не любити все своє життя, не любити весь світ… Як це можливо…

— Так, не люблю!

Він здивувався своїм словам. А вона — ні.

— Ден, чому ті не вистрілив у мене?

Він ворухнув пальцями, наче намацував чиюсь невидиму руку.

— Я уявив, як ти… як ти помреш. І мені стало страшно.

— Адже це Гра! Ті боїшся, що не спрацює регенераційна система?

— Та ні, це неможливо… А навіщо ми взагалі граємо?

Вона примружилася, роздивляючись його обличчя.

— А що ще робити?

Дійсно. Удавати, що керуєш машинами, які давно вже не потребують керування? Сидіти в лабораторії, намагаючись навчити людину бачити не тільки в інфрачервоних, але й в ультрафіолетових променях? Чи чекати колонізації чергової планети? Там Гра стане реальністю…

— Я не знаю. Але з чого почалася Гра?

Вона знизала плечима. З того часу, як люди отримали безсмертя, мабуть. Гра — це життя. Що є основною рисою життя? Прагнення вбити. Що є основною рисою Гри? Прагнення вбити. В інсценізації — на Перл-Харборі, де кипить вода і вкотре вже тонуть кораблі і падають керовані смертниками бомбардувальники; на Курській дузі, де танки спекаються з землею і кров’ю в одну суцільну чорну груду; у Хіросімі, де знову і знову спалахує полум’я атомного вибуху…

Але ж колись уперше це не було грою! Вони не могли грати, вмираючи насправді! Їх вело до бою щось інше! Вони кидалися на колючий дріт концтаборів не тому що це дуже цікаво! Адже Ден майже відчув це невідоме, незрозуміле, коли у прекрасній інсценізації «Майданек» дивився на ситих, відгодованих есесівців, які б’ють дітей… Він кинувся вперед не тому що хотів зіпсувати гру, зоригінальничати. Він просто не міг інакше. Він майже зрозумів! А вони не хочуть або вже не можуть зрозуміти. Занадто довго триває Гра.

Ден подивився на неї. І прочитав в її очах те, що зовсім не обов’язково говорити словами.

«Гра — це життя. Граючи, живи, живучи, грай. Це не болісно — біль тобі підвладна. Це не страшно — ті вмирав сотню разів и стільки же разів воскресав. Вбивай! Це тільки гра! Це весело! Машині, які розумніші за тебе, воскресять твоє тлінне тіло, поставлять на те ж місце, вкладуть до рук нову зброю. Грай! Не пощастило зараз — пощастить наступного разу! Хто хоче зіграти у Чингісхана? Кандидатуру на роль Гітлера, швидше! Команда «Еоноли Гай»? Граймо! Майданек, Освенцим, Хатинь, Сонгми? Граємо!

Вона встала з-за столу. Волосся кольору густого меду упали на плечі, біла сукня — прапор капітуляції, що не відбулася — окреслило фігуру.

— Я відлітаю вранці, Ден. Виклич машину у сім, будь ласка.

Ласка. Будь ласка… Вона пішла углиб саду, обернулася.

— Я посплю у шезлонгу. А ти дурень, Ден. Гра — це єдине, що надає життю сенс. Вона у нашій крові…

Холодний метал, який вона забула на стільці, обпік руку. Він спіймав білу сукню у півколо прицілу. Затамував подих. І натиснув на спуск.

Смолоскип спалахнув уночі, освітлив сад, і рублений дім, і посипані піском стежки… Він залишився сидіти в кріслі, поки земля довкола чорної грудки попелу не заворушилася. Визирнуло тупе рило реанімаційного робота. Приповз… Мить — і машина перетворилася на півтонни оплавленого заліза. Він пройшовся по саду, зареготав:

— Гра? Вірно? Граймо же!

Другий робот прилетів через шість хвилин. Спланерував з-за дерев. Він прицілився, вистрілив, промовив, наче аксіому:

— Жодний робот не завдасть людині шкоди. Граймо же!

На стінах його дому висів багатий арсенал. Він відібрав кілька штукерій повагоміше и посолідніше. Трохи перекусив, позираючи на попіл. Третій робот намагався прикритись захисним полем. Але нейтринний промінь пробив поле.

Його вбили увечері того же дня. Дім штурмували морські піхотинці, зелені берети, самураї династії Тан і бригада СС з дивізії «Мертва голова». Вони вмирали, воскресали, знову йшли у бій. А він стріляв, знаючи, що вже виведений з пам’яті регенераційної системи…

Дужий десантник копнув носком ноги його жалюгідне, пошматоване ранами тіло. Вилаявся, запитав:

— А як там та дівчина, через яку все почалося?

— Відкачали, — відповів хтось. — Ще пограє.