Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

Голос Миколи Петровича звучав задумливо, коли він відповідав:

— Ні, Борисе, не сплю… Не спиться мені щось після того радісного хвилювання, коли ми так несподівано почули голос Батьківщини, яка невтомно піклується про нас. Чи зрозуміли ви, друзі мої, що радянська людина навіть у безмежних просторах космосу не може відчути себе відірваною від своєї великої країни, від свого народу?.. Де б ми не опинилися, Батьківщина турбується про нас, думає про нашу долю, пам’ятає про нас… Як це прекрасно, друзі мої!..

Він змовк. Ніхто з нас не насмілювався порушити мовчання, завадити думкам старого академіка. Та й ми самі були не менше схвильовані, ніж він. Батьківщина знайшла нас у космосі, ми почули її голос!

Але ось Микола Петрович заговорив далі:

— А відносно вашого запитання, Василю, то відповідь на нього не така вже складна, як вам здається.

— Як так? — не витримав я.

— А ось як. Потік космічного проміння, до якого ми потрапили, вилетівши з Землі, поширюється, очевидно, не всюди. Довгий час ми були, так би мовити, в його гущавині. А тепер, як я гадаю, ми вилетіли з найбільш інтенсивної частини потоку. Тут, у цій частині міжпланетного простору, космічне проміння вже не таке міцне. Воно менш заважає земним радіохвилям. Хоч космічне проміння і продовжує тріскотіти і чи не на половину заглушає голос диктора, але все ж таки земні радіохвилі можуть доходити До нас. Ну, можливо, й на Землі збільшили потужність радарів, як ви самі щойно припустили… Власне, це все мої здогадки: хіба хтось з нас може сказати тут щось певне?.. Так чи інакше, а ми чуємо голос Батьківщини — і це найголовніше для нас, чи не так? А тепер — спати, друзі мої, спати! Досить розмов!

…А вранці ми знову почули веселий голос Миколи Петровича:

— Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось планета Венера! Можете по черзі підходити до телескопа. Я встановив інфрачервоний екран, і тепер він діє. На ньому видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз екран, коли планету видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти всесвіту, перший етап нашої мандрівки в космосі закінчується.

Аргонавти, цебто ми, — швидко одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами застигла Венера. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою. Це — ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Над цією частиною планети снували густі хмари. Раз у раз з них утворювалася суцільна глуха, непрониклива для людського ока ковдра, яка вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..

Я підійшов до інфрачервоного екрана подивитись на поверхню Венери. Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але хмарна ковдра на планеті залишалася і була помітна на екрані як легкий туман. Через хмари було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!

Проте годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя на Венері. Для цього ми були ще надто далеко від неї. Які ж страховища, які дивні тварини існують на поверхні Венери під загадковою завісою цього туману?.. І мимоволі перед моїми очима проходили образи страшних потвор, про яких я багато чув ще на Землі і до зустрічі з якими готувався безстрашний Борис Гуро. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, хоч би на кілька хвилин зазирнути туди… тільки б одним краєчком ока!..

Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємось побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям. Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?

Микола Петрович подивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.

— Час почати гальмування. За годину влетимо до зони притягання Венери, почнемо знову відчувати вагу.

А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати, чи важка ця річ, чи не важка… Микола Петрович розпорядився:

— До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.

Ми вийшли з навігаторської рубки. Я виходив останнім, і, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович поклав руки на важелі й рукоятки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий вчений.