Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— А один мій добрий знайомий… ще вчора запевняв мене, що ми не зустрінемо археоптерикса. Мовляв, розвиток фауни на Венері не дійшов ще…

— Неправда, я такого не казав! — спалахнув Сокіл.

— Так я ж не про вас. Я про одного мого знайомого…

— Досить натяків, шановний товаришу Гуро, якщо можна ваші жарти назвати натяками. Так, учора я ще не вирішив остаточно. Для вас, бачите, питання про археоптерикса нічого не важить. Ну, що вам той археоптерикс?.. Зайва куля з вашої рушниці — та й годі.

— Не заперечую. Може, археоптерикс навіть менш цікавий як об’єкт для пострілу, ніж якась інша тваринка, — покірно погодився Гуро.

— А для геолога це питання має надзвичайну вагу. Що таке, зрештою, археоптерикс? Ну, скажіть!

Гуро, що іноді цікавився палеонтологією, скривив губи в посмішці:

— Хм… ну, такий собі птах… з отих ваших страховищ якоїсь там мезозойської чи плезозойської ери…

— Ха-ха-ха! — зареготав геолог. — Як ви кажете? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Любий Борисе… ой не можу, не можу, ха-ха-ха!.. Ви гадаєте, що від імені тварини плезіозавра можна виводити назву ери? «Плезозойська»? Ні, ви трішки помиляєтесь…

Тепер розсердився Гуро.

— Я не гірше, ніж ви, розуміюся на назвах усяких там ер, — сухо зауважив він. — Тільки зараз вони мене мало цікавлять. Моє діло — влучати без промаху, коли мені чи вам зустрінуться потвори першої-ліпшої ери. А якої саме ери буде та потвора, то ваше діло. На те ви й геолог.

Микола Петрович побачив, що йому час втрутитися в розмову. Він лагідно зауважив:

— На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову помилку. Цілком ясно, що Борис лише помилився. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська». Правда, Борисе?

— Мгм… — трохи непевно погодився Гуро.

Микола Петрович притамував усмішку і закінчив:

— А вам, Вадиме, крім того, не завадило б визнати, що й досі ви не почали вправлятись у стрілянині. Роблю вам зауваження. За час подорожі ви мусите навчитися стріляти не гірше нашого Василя.

— Я навчуся, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.

— Так… І ще, я думаю, Вадиме, значно цікавіше було б, коли б ви обґрунтували нам вашу думку про археоптерикса. Забудьте на хвилинку всі суперечки і з’ясуйте. Це буде корисно всім нам, зокрема нашому юному товаришеві. — І він поглянув у бік Василя.

— Наш юний товариш, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — досить обізнана людина. Ми з ним розмовляли вже, і, якщо ви хочете, щоб тут пролунали лекції чи реферати, Миколо Петровичу, то дозвольте перше слово надати саме йому. Він упорається з цим завданням, запевняю вас.

Риндін помітно зацікавився:

— Ви так думаєте, Вадиме? Ану, прошу, Василю! Ми слухаємо.

Рижко зашарівся. Чомусь це нагадало йому іспити. Саме так, з такими словами, звернувся до нього викладач на іспитах, коли він закінчував школу: «Прошу, прошу, ми слухаємо!» Ну що ж, коли слухаєте, то слухайте! Василь Рижко задніх ніколи не пас. Зараз він покаже!

— Це, значить, про геологічний час? — запитав він на всякий випадок Сокола. І, діставши підтвердження, швидко заговорив:

— Історію нашої Землі ділять на два часи: догеологічний, тобто — неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, і геологічний. Цей останній розподіляється на ери, ери розподіляються на періоди. Періоди — на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин чи рослин. Наші знання про розвиток життя починаються з палеозойської ери, з найпершого її періоду — кембрійського. За ним ішли девонський, кам’яновугільний та пермський періоди тієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. Її періоди — третинний і четвертинний. Все.

Він спинився, трохи захекавшись, як після бігу. Сокіл весело заплескав у долоні:

— Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не чудесно? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати і я. Між іншим, це зокрема буде цікаво й для Бориса…

Гуро виразно пахнув люлькою.

— Ні, ні, я не про те, — лагідно пояснив Сокіл, — я про своє. Ви вже знаєте, що Венера настільки молодша від Землі, що там мусить зараз бути, за нашими розрахунками, щось подібне до земної мезозойської ери. Чому саме так — цілком ясно. Всі спостереження, що провадилися з метою вивчити атмосферу Венери, довели, що наша сусідка завжди укутана в суцільну ковдру хмар — від полюса до полюса. Це вказує на бурхливе паротворення на її поверхні. Далі, останні дослідження щодо складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам трохи про це. Пам’ятаєте, Миколо Петровичу, про нашу бесіду з Акимовим, професором Московського університету?