Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів

— Так!

— Рішуче на все?.. — голос Ліди уривався. Дівчина добре пам’ятала, що Гартак хотів зробити її своєю дружиною. Але Іван Семенович твердо відповів:

— На все… до певного ступеня…

— Але звідки ми взнаємо, де той ступінь? Ми ж нічого не розуміємо з його слів, Іване Семеновичу!

— Будемо придивлятися. Головне — вигадати час. Це найважливіше.

І він став слухати чорнявого чоловіка, наче добре розумів його. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи подумав, мов вирішуючи щось, — і стверджуюче кивнув головою. Це справило велике враження на скіфів. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано глянув на геолога: мабуть, старий віщун не сподівався, що полонені так відразу погодяться на його вимоги. Гартак знову жваво заговорив з ним. Дорбатай, замість відповідати, вказав на Ліду і знизав плечима. Іван Семенович знов схилився до Ліди:

— Вам, дівчинко, теж треба буде погодитися… ну, кивнути головою, чи що…

Саме в цей момент чорнявий перекладач, виконуючи наказ Дорбатая, звернувся до Ліди. Що залишилося робити дівчині? Губи її тремтіли, вона нервово стискала зв’язані за спиною руки. Але вислухала чорнявого, намагаючись удавати спокій, і потім схвально кивнула головою. І тоді для неї все стало ясно. Вона цим дала згоду стати дружиною Гартака, що враз зрадів і швидко заговорив з Дорбатаєм. Дівчина схилила голову. Вона боялася, що знепритомніє. Голос Івана Семеновича допоміг їй взяти себе в руки:

— Лідо, не хвилюйтеся. Від нашої умовної згоди до її виконання — велика віддаль. Не хвилюйтеся: цим ми вигадуємо час і даємо товаришам змогу визволити нас.

— А коли він просто звідси забере мене до свого намету? Що тоді буде зі мною? Що я робитиму тоді?..

Дівчина мало не плакала. Іван Семенович заспокоював її, намагаючись вкласти в свої слова якнайбільше бадьорості:

— Все це не робиться так швидко, Лідо. Не забувайте, що Гартак тепер вождь. І одружитися з вами він міг би тільки з великою урочистістю. А до того ми матимемо чимало часу… Та й Артем з Дмитром Борисовичем не сидітимуть даром…

Так чи інакше, іншого виходу не було. Ліда розуміла це й сама. Проте вона не мала сили подолати в собі почуття моторошності. На щастя, чорнявий перекладач, виконуючи дальші накази Дорбатая, виразно запросив обох полонених вийти з намету. Ліда відчула, що їй стало легше дихати: головне, не бачити огидного обличчя Гартака!

Чорнявий супроводив полонених, залишаючись з ними в кільці озброєних віщунів. Він весь час говорив, певний, що чужинці розуміють його. І, справді, дещо вони зрозуміли — хоча б з його жестів. Їх можна було перекласти на звичайну мову приблизно так:

«Тікати не можна, ви ж бачите, скільки навколо вас озброєних людей. Навіть не пробуйте, бо вас тоді заб’ють!»

Така ж велика охорона була і круг намету, куди привели полонених. Тут на великому килимі перед полоненими поставили їжу і розв’язали їм, нарешті, руки. Геолог похмуро посміхнувся:

— Бачите, Лідо, це перші наслідки того, що ми погодились на пропозиції Дорбатая. Звісно, краще було б знати як слід, в чому саме вони полягають. Проте ми з вами встигнемо ще це зробити. А з розв’язаними руками навіть і думати якось зручніше, га?

Дівчина мовчки схилила голову: вона дуже-дуже втомилася…

До ранку полонених ніхто не турбував, не заходив у намет. Тільки охорона й нагадувала про те, що Дорбатай і Гартак цього разу вирішили якнайпильніше оберігати чужинців.

А ранком Іван Семенович спокійно й виразно сказав Ліді, мовби справа йшла про якісь зовсім звичайні речі:

— Слухайте мене, Лідо. Наше гасло — витримка і обережність. Нічим не дратувати Дорбатая й Гартака. Хай вони будуть певні, що ми цілком скорилися…

— Навіть на те, щоб я стала дружиною Гартака?

— Зрозумійте, Лідо, поки що ми безпорадні. Поки що… не надовго, я певний. Я чекаю звістки від товаришів.

Вдень полонених повели на відправу. Вона відбувалася поблизу тієї самої священної купи хмизу, де Артем переміг Дорбатая. Тепер Дорбатай святкував свою перемогу, хоч відправа відбувалася й на честь померлого Сколота. Старий віщун зовсім не збирався позбавити Сколота тієї пошани, на яку він мав право, бувши вождем племені. Навпаки, урочиста церемонія лише мусила довести скіфам, що братерська любов Дорбатая до Сколота примушує його, незважаючи на наглу смерть вождя, поховати тіло померлого за всіма священними звичаями. Боги покарали Сколота — хай! Але він був великим вождем, тому він мав право на всі урочисті церемонії, які, до речі, привернуть до себе всю увагу народу. Похорон провадитиме головний віщун Дорбатай, він говоритиме з суворими богами, він керуватиме всіма пишними обрядами, — наскільки все це мусило збільшити його вплив, його силу!