Василь Бережний - В небі — Земля!

Але через деякий час вони відшукали восьму, дев’яту і… десяту. А та, що розсипалась на осколки, до одного з яких вони пришвартувалися, була одинадцятою. На дві планети більше!

— Ну що ж, не біда, — заспокоював себе Ігор, — коли б це була наша рідна Сонячна система, то Земля — третя планета… Полетимо на третю! Як ти гадаєш, Надю?

Дівчина не заперечувала. А коли вирахували відстань третьої планети від її зірки, намір їх ще дужче зміцнів: адже віддаль ця була така сама, як від Землі до Сонця!

Подовгу сидів Ігор біля телескопа, вивчаючи далеку планету, немов хотів хоч краєчком ока зазирнути у невідоме. А вона голубіла серед темряви м’яким привабливим сяйвом і немов кликала до себе.

— Голуба планета! Давай так її назвемо, Надю? Згодна?

— А чому б і ні? — відгукнулася дівчина, вивчаючи фотографії. — Це красива назва, але…

— Що «але»?

— Коли ми вирушимо? І чи не задушить нас голод, поки долетимо до тієї голубизни?

І дивно: поки не згадували про голод, наче й не відчували його, а досить було згадати, як з’явився пекучий біль у шлунках. Те, що вони ще й досі не загинули від виснаження, було просто чудом.

— У мене готові майже всі дані, — невесело сказав Ігор. — От розрахую маршрут — і стартуємо.

Для того щоб розрахувати маршрут, потрібно було підготувати завдання електронно-обчислювальній машині, а саме це й відбирало найбільше часу. Ігор добре усвідомлював, що чим старанніше він підготує завдання, тим точніше визначить маршрут електронна машина. Тому він не шкодував останніх крапель своєї енергії і працював майже без відпочинку. Поспить з годинку — і знову сідає до столика.

Нарешті Ігор закінчив. Тепер черга була за електронним мозком машини. Вона з усіх можливих варіантів мусить обрати найкращий і повести по ньому «Мрію» до Голубої планети.

Ігор сів за перфоратор, вистукав завдання. Приймальна щілина жадібно ковтала стрічку…

Не встиг Підгайний витерти хусточкою спітніле чоло, як уже була готова відповідь. Все було вказане: віддаль у кілометрах, кількість годин польоту, кількість потрібного «пального», час роботи реактора і т. д. Найбільше цікавив Ігоря час перельоту.

— Угадай, Надю, за скільки долетимо?

— Чим скоріше, тим краще.

— Нам летіти всього-на-всього дві тисячі вісімсот вісімдесят годин.

— Дві тисячі…

— Немає й трьох. Ну, чого ти невдоволена?

— Та нічого… — Надія замовкла.

Ігор махнув рукою:

— І завжди вам, жінкам, не догодиш! Ну не розстроюй мене перед урочистою хвилиною старту. По місцях!

Оцю команду «по місцях» він вигукнув так, ніби тут був великий екіпаж. Надія не втримала усмішки: «Ну й Ігор!» Швидко лягла на своє місце, насторожено чекаючи тієї миті, коли запрацює реактор.

Включивши управляючу машину, Ігор і собі кинувся до лежака.

Лежали принишклі.

Слухали.

Чекали…

Загриміло! Зарокотало! Наче хтось могутній і добрий схопив їх і поніс, поніс у високості. Млість охопила їхні тіла, а в свідомості жила ще надія: це ж останній відтинок їхнього довгорічного шляху!

Обірвався гуркіт. Раптово, відразу. Ракета мчала з постійною швидкістю, відчуття ваги зникло.

Припавши до ілюмінатора, Ігор побачив далекі іскри астероїдів і полегшено зітхнув.

Голова в Ігоря боліла, аж гула. Він довго лежав з заплющеними очима, а коли розплющив — знову різонуло світло. Здалося, що вся кабіна залита сліпучим світлом. Він з трудом встає, підходить до ілюмінатора. Що це? Півнеба голубіє, сяє, міниться.

— Надю! Голуба планета! — в роті йому пересохло, і він ледве шепотить. — Так, так, справді! Нарешті!

Очі його засвітилися радістю.

— Стривай, — стривожилась Надія. — Реактор мовчить?

— За реактор не бійся. Машина сама увімкне його в потрібний момент. Завдання ж я дав ще на…

Ніби стверджуючи його слова, заревіли дюзи, важке гудіння наповнило кабіну. Ракету різко хитнуло. Надя й Ігор попадали. Насилу доповзли до своїх лежаків. Тепер залишалося тільки ждати. Лежати і ждати, поки електронне око ракети не вибере зручного місця, а електронний мозок не посадить їх на «береги майбуття». Відчувалися сильні струси. Голуба планета, пересилюючи відштовхування реактивних двигунів, притягувала космічний корабель з великою силою.

Тягучі хвилини. Рокіт двигунів болісно відлунював у голові. І взагалі все це схоже на якийсь важкий сон, марення хворого. Хоча б уже стихло бушування газу в дюзах!

Надія повертає голову, щоб глянути в ілюмінатор. Нічого не видно, крім сліпучої голубизни. Дівчині здається, що вона гойдається на гойдалці, як у дитинстві. Заплющила очі, уявила тінистий сад і гойдалку між деревами…