Василь Бережний - В небі — Земля!

Припав до окуляра і відсахнувся: сліпуче світло, біле і синє, різонуло йому очі. Але то було з незвички. Згодом око призвичаїлось, і Підгайний міг розгледіти планету, що насувалася на них. Її сяюча поверхня вже не вміщалася в об’єктиві. Ігор помітив різкі тіні від шпилів і гір. «Значить, нема атмосфери!» Гарячково поспішаючи, почав фотографувати невідоме світило. «Навіщо це я роблю?» — промайнула думка, але він відразу ж про це забув і продовжував фотографувати, звичайно, безсистемно, різні ділянки поверхні астероїда. Планетка наближалася… Коли віддаль до неї скоротилася настільки, що можна було побоюватись зіткнення, Ігор сів за пульт і включив двигун. Майстерно маневруючи, він «приліпився» до невеликого виступу на планетці. Смеречанська навіть не прокинулася.

Перед очима астронавтів лежав пустельний краєвид: сіра кам’яниста поверхня, порізана тріщинами; то тут, то там стирчать невеликі скелі чудернацької форми. До лінії обрію зовсім близько, рукою подати.

Тепер, коли ракета лежала на поверхні, впадало в око, що освітлена планетка дуже слабо. Та й не диво: серед зірок на темному фоні неба Ігор насилу відшукав світило, навколо якого мандрує по своїй орбіті астероїд. Далека зірка сяяла немов дорогоцінний камінь.

— Нарешті ми на твердому ґрунті, — сказала Надія. — І, здається, планетка ця кам’яна. Тут обов’язково повинен бути вуглець.

В її голосі чулися нові нотки — почала прокидатись цікавість до життя.

— Я теж сподіваюся, — сказав Ігор, вперше за всю подорож надіваючи скафандр. — А знаєш що? Давай назвемо цю планетку «Надія». На твою честь і… щоб справдились наші надії.

Смеречанська похитала головою:

— Ну що ти!

— А чому ні? Адже чимало астероїдів, що рухаються між орбітами Марса і Юпітера, мають власні назви: Церера, Паллада, Веста, Юнона, Ерот, Ідальго, Гермес… До речі, ти пригадуєш, яка сила тяжіння на поверхні Церери? Вона дорівнює 1/ 30земної.

— А тут? — спитала Смеречанська. — Як на твою думку?

— На астероїді «Надія» тяжіння, мабуть, ще менше, — усміхнувся Ігор. — Церера має діаметр 770 кілометрів, а «Надія» набагато тендітніша. Діаметр її, очевидно, близько сотні кілометрів.

Ігор пригадав, що славнозвісний англійський астроном Гершель вважав, що біля багатьох астероїдів є густі атмосфери.

— Хай би він подивився…

— Так це ж тут? — заперечила Надія.

— Не має значення — тут чи там. Закони природи скрізь однакові.

— А як ти гадаєш, невже ніде у безмежному Всесвіті немає матерії із зовсім, зовсім інакшими властивостями? — блиснула очима Надійка. — І невже природа вичерпується відомими людству елементами?

Ігор відповів не зразу.

— Хто його знає… — нарешті почав він міркувати вголос. — Люди вивчили, та й то далеко не повно, лише простір навколо себе. Наша наука виробила погляд на галактику, навіть на систему галактики. А що відбувається за метагалактичним «обрієм»? Цілком можливо, що матерія має там інші, невідомі нам якості і форми… Природа безконечна в своїй різноманітності.

— А як, на твою думку, — продовжувала запитувати Надія, — в системі цієї зірки самі астероїди чи є й планети, такі, як Земля?

— Думаю, що є, — впевнено сказав Ігор. — Не може такого бути, щоб маленькі планетки були, а великих не було. Зрештою, ми це скоро взнаємо. Ми зробимо так, як робило людство у своєму історичному розвитку: спершу ознайомимося з тим, що в нас під ногами, а потім подивимося і на небо.

— Краще давай так: ти знайомся з астероїдом, а я відразу ж почну спостереження неба. Сам розумієш, що відшукати планети на такій відстані…

— Нелегко, — докінчив Ігор. — Добре. На своєму астероїді ти можеш наказувати!

Причепивши до пояса сокирку, Ігор прикріпив шолом і попрямував до виходу. Через шлюзову камеру, з якої викачується повітря, швидко вибрався з ракети, ступив на поверхню і пішов зовсім легко: тіло його важило тут дуже мало!

Ішов наче по рівному і пройшов небагато, а оглянувся — ракета вже була за обрієм, лише ніс її, трохи задертий угору, блищав на темному фоні неба. Незабаром і його не стало видно.

Пильним оком розглядав Ігор поверхню астероїда, і в нього чомусь виникла думка, що це — уламок якоїсь більшої планети. Лінія відриву безладно пройшлася по ній, то відтинаючи, наче ножем, то вириваючи з «м’ясом». Тому й поверхня, думав Ігор, місцями гладенька, як стіл, а місцями гостро шпиляста.

А може, вона утворилася зовсім інакше? Хіба астероїду треба було обов’язково відірватися від іншої планети, щоб мати оці гострі шпилі і чорні урвища?