Валерій Шевчук: Початок жаху

У містечку Жданівці сталося інакше: я прожив тут спокійно цілий рік, і не виявилося в мене жодного ворога. Під кінець літа наступного року намісник Андрій Покора помер, а перед смертю покликав титаря Стефана Зінчака, отамана Івана Зуя і декого з козаків і сказав їм, що оскільки в нього лишається дочка-сирота, то щоб вони вистарали, аби мене обрали й висвятили священиком Святоуспенської церкви при умові, що я одружуся з Марією Покорівною, попівною, дочкою-сиротою Андрія Покори. Досі жінок та дівчат, як уже писалося, я уникав, бо вважав їх призвісниками житейської колотнечі, та й природного інтересу до них у мене не було, можливо, через якийсь гандж у моїй чоловічій суті; я й справді був призначений на те, щоб народитися жінкою (недаром мене так хвилювала жіноча одежа, коли хлопцем грав Пантефрієву дружину), але щось там у материному нутрі змішалося, і я народився не до кінця чоловіком, але і не жінкою, принаймні так мені здавалося. Отож жіночої статі я уникав, трохи її боявся, хоч на мене, як на гарного вродою, вони не раз кидали жагучими поглядами. Було в мене кілька таких випадків, що покидав школу через надмірну увагу до моєї персони котроїсь із того плахчатого світу — відчував при тому щось таке, що й тоді, коли до мене приставав Іоанн Москівський: страх і бажання втекти. Тому, коли мені запропонували одружитися з Марією Покорівною, я завагався. Одне те, що притомився тинятися по школах, годувати воші і жити бездахим життям, а більше через те, що, живучи не від світу, я з роками таки починав нидіти, а відтак тратити здоров’я, немощів, а люди і світ все більше здавалися мені тіньовим театром, де не тільки всі є тінями, але передусім я сам. Отже, перетворювався на таку собі блукаючу тінь, мислячий очерет, якому стукає в груди осінь і з якого починають висякати живі соки, лишаючи висохле стебло, — це була одна із причин, чому я не затримувався довше на одному місці, а кидався геть і біг по лиці матінки землі незвідь-куди. В мені починав проростати все більше й більше отой початок жаху, про який я уже кілька разів згадував. Отже, я зважився урятуватись од того жаху в простий спосіб, тобто стати у цьому світі таким, як усі, перестати бути перекотиполем, який жене й жене немилосердний вітер долі моєї, а стати лункою у сітці життя нашого. Не рибою, яку та сітка вловлює й задушує, тобто знайти собі на лиці земнім хай небагатий дім, майно, жінку, навіть сплодити собі діток, отже, стати комусь потрібним, хай навіть за рахунок невеличкого зла, яке мав би пустити в душу, бо коли людина щось собі здобува, будує собі (хоче чи не хоче), фортецю для оборони супроти світу, оборона — це вже початок війни, отже, й прийняття у душу зла. Я часто дивувався, як щільно ми уплетені у житейську сітку і скільки обмежень має воля наша, а все випливає з того, що сама собою людина не може себе прохарчувати й одягти — вона потребує захисту, через що залежна від держави, потребує речей, які сама виробити не здатна, отже, платить за них часткою своєї свободи, а це значить — продає себе чи свою працю; недаремно в слов’янській мові слово «раб» і «работати» одного кореня. Будь-яка робота — це початок рабства, залежності від світу, а отже, вплетення у сітку людського буття.

Не сказав би, що Марія Покорівна мені подобалася, але то з тієї причини, що білі голови взагалі мене не захоплювали; інстинкту продовження роду в мене не було, очевидно, через сирітство моє, адже я був, як уже казав, істотою цілком безрідною. Я знав, що дівчина давно чекає моїх освідчин, давно стоїть у своєму домі й колупає піч, а може, вже зовсім її розколупала, сердячись, що я гаюся. Зворушувало мене в цій історії, що вона так само, як і я, була сирота, отже, самотній мав прийти до самотньої, і в цьому таки було щось принадне.

Але я все ще вагався. Мене вабило у ліс, де я неприкаяно блукав, тяжко роздумуючи, чи у священичому стані не втрачу я волі своєї, адже священик — це не те що мандрований дяк: сьогодні тут, а завтра там, тут йому не сподобалося, взяв патерицю й торбу та й рушив куди очі дивляться; священик був прикутий до свого місця, підлягав духовній владі, яка його карала й присилала циркуляри, служив службу він не від себе та душі своєї, а за готовими приписами, навіть плату мав брати з прихожан визначену, тобто ставав частинкою духовного відомства — над ним була більша за Якову драбина менших і більших начальників — ще одна розлога й добре сплетена сітка, що охоплювала цей світ, і ще хто зна, чи ту сітку сплів Бог чи диявол. Признаюся, що я через житейський досвід не вірив у богонаставленість попів чи архієреїв, хоч у самого Бога вірив свято та щиро. Часом мені грішно думалося, що саме тут і є дияволовий підступ та ошуканство, що між людиною та Богом наставлено чимало парканів у образі духовних церковних чинів, бо хіба людина не може спілкуватися з Богом безпосередньо і хіба духовні чини не такі ж грішні і смертні люди? Чи досить того, щоб грішна і смертна людина, хай і в священичих шатах, проказала умовлені слова і вчинила завчене дійство, аби перетворитися відтак у богонаставленого. Ні, це надто вже якась дитяча гра грається, але в неї ув’язалися не діти, а дорослі. Отож я й думав, чи не зійду зі свого безгрішного шляху, коли оженюся та висвячуся? З другого боку, не міг уже жити так, як жив, бо таки справді пропадав, марнів, починали навідувати мене жахкі сни; більше того, я навіть згадував, що прізвище моє — Вовчанський, і починав жахатися: а чому воно в мене таке?