Макс Кидрук - Бот

За задумом події мали відбуватися у лабораторії, котра опиняється відрізаною від решти світу. Тобто я знав, що писатиму про пустелю. Щоправда, з самого початку Сахару довелося забракувати. Не можу сказати, що та частина єгипетської пустелі, яку я відвідав, була густонаселеною. Та все ж, вона виявилась надто тісною, щоби прийняти вигаданих мною ботів і стати сценою для розгортання подій. У Сахарі є оази. Цілих п’ять. Чотири з них (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Ба-харійя) сполучені чудовою асфальтівкою. До кожної з них легко дістатися на рейсовому автобусі. Навіть найбільш віддалена — Сіва, яку населяють нащадки берберів, теж не справляла враження глухої діри. Можливо, десь глибше в Сахарі є справді дикі місця, проте я до них не дістався і, відповідно, не схотів писати про них наосліп.

Так я повернувся до Атаками. До пустелі зі страхітливими ущелинами і моторошними вапняковими формаціями. До пустелі, де немає оаз. Гадаю, від цього роман тільки виграв.

Моя пристрасть до пустель стала першим з двох стовпів, на яких постав «Бот». Іншим таким стовпом стала наука. «Наука» не в розумінні сукупності знань про який-небудь об’єкт чи явище. А наука — як найбільш небезпечна іграшка в руках людства.

Дивно… У другій половині ХХ століття через помилки, безвідповідальність чи пряму діяльність учених загинули мільйони людей. 21 січня 1968-го бомбардувальник «B-52» ВПС США з чотирма водневими бомбами на борту розбився під час навчального польоту на півночі Гренландії. Бомби не вибухнули, але були зруйновані. 18 людей загинули відразу, 500 отримали різні дози радіації. Американцям пощастило, що політ проходив над практично безлюдною Гренландією, а не над континентальними США чи Канадою. 3 грудня 1984-го у Бхопалі, столиці індійського штату Мадх’я-Прадеш, унаслідок аварії на хімічному заводі компанії «Юніон Карбайд Корпорейшн» в атмосферу потрапило 40 тонн метилізоціанату (CH 3NCO). Загинуло понад 6300 людей. Постраждало ще півмільйона. 26 квітня 1986-го аварія на ЧАЕС забрала життя тридцяти осіб, сотні тисяч отримали різні дози радіації. Цей перелік можна продовжувати. Набереться не менше сторінок, ніж у романі. Проте досі жоден аспірант, отримуючи звання кандидата чи доктора наук, не проходить психологічних тестів для підтвердження адекватності, як, скажімо, роблять з пілотами авіалайнерів.

Можливо, проблема здається перебільшеною. Техногенні катастрофи трапляються не так і часто, з ними майже завжди можна впоратися… і т. д. і т. п. Я міг би погодитися з цим твердженням. Скажімо, якби велика катастрофа траплялася раз чи два за століття, забирала життя кількох тисяч, ламала життя кільком мільйонам і ситуація не гіршала , на цьому можна було б зупинитися. Якби з часом ситуація не ставала гіршою, я б інакше написав цей роман. Або не брався за нього взагалі.

Річ у тім, що ситуація таки стає гіршою. З кожним роком. З кожним днем.

Ніщо не стоїть на місці. Світ розвивається, маршируючи вперед скаженими темпами. Кількість наукової інформації подвоюється кожні два-три роки. Паралельно еволюціонує методологія, з’являються нові підходи та інструменти. Ще десять років тому важливо було «триматися на хвилі змін». «Якщо ти не на хвилі, ти поза нею», — говорили молодим науковцям. Нині все змінилося. «Хвиля знань» стала настільки великою, що одному її просто не осягнути. Дослідження сягнули таких глибин, що вчений більше не може бути фахівцем одночасно у двох галузях. Натомість науковці тепер длубаються у конкретній — кожен у своїй — сфері, намагаючись розібратися в ній якомога краще і сподіваючись, що ця сфера й надалі буде актуальною. Нейрохімік знає все про хімічні взаємодії на рівні нервових клітин, але не розуміє квантової механіки. Кібернетик поняття не має про нанотехнологію, навіть не здогадуючись, наскільки близькі ці галузі. На початку минулого століття геній-одинак міг змінити картину світу, створити нове вчення (Альберт Ейнштейн, Бенуа Мандельброт та ін.), нині науковці змушені об’єднуватись у групи. Кількість авторів у публікаціях з журналів «Nature» чи «Science» часом перевищує шістдесят осіб!

У цьому вже криється загроза. Ми випускаємо джина з пляшки. Не за горами той час, коли ми не зможемо більше контролювати власну технологічну могутність. І вчені, ці жерці науки, будуть безсилі, хай навіть вони об’єднаються у групи по тисячу чоловік. Кількість, а головне — швидкість появи нових знань може запросто погубити всіх нас.