Макс Кидрук - Бот

— Я не мав можливості написати, бо мене… нас усіх утримували, як у тюрмі. Потім усе пішло шкереберть. Я радію, що живим лишився. Про обіцяну платню можна забути. Я вертаюсь без грошей. Узагалі.

Аліна пригадала мамині слова: «Він і не їхав нікуди, я певна. Зараз, мабуть, валяється в обнімку з якоюсь шльондрою».

— Ти брешеш! Де ти був увесь цей час?

Тимур не стримався. Повів мишею і натиснув на кнопку із зображенням відеокамери, ввімкнувши відео. На екрані Аліниного ноутбука з’явилось зображення зони відправлень аеропорту «Артуро Меріно Бенітес». Перед камерою застигло обличчя Тимура: запалі щоки, засохла до бурої кірки кров, порепані губи, синці під очима.

— Я не брешу…

— Ти… ти… Що з тобою сталося? Хто це зробив?

— Ти не повіриш, але це боти.

— Що? Які боти? Чому ти не можеш розповісти все, як є? Будь ласка, Тимуре! Я все зрозумію.

Тимура аж замлоїло від злості. Йому закортіло розкричатися на неї. Хотілося обзивати найгіршими словами. Загорлати на все горло: «Ти, тупа курка! Ні хріна ти не зрозумієш! Мені довелося вбити невинну жінку! І це не був самозахист, бо вона не могла зашкодити мені!» Бажання зірватись було непереборним.

Хлопець стримався. Він сам не знав як, але приборкав себе.

— Ти все ще чекаєш мене?

— Звісно, я тебе чекаю.

— Я читав твій лист. Той, що останній. Прочитав два дні тому.

Аліна не стрималась і кокетливо всміхнулася.

— Нічого не було. Я просто злилася на тебе.

— Ми ще про це поговоримо.

Тимур не збирався промовляти ці слова аж так грубо. Він сам собі здивувався. Відтак зрозумів, що після атакамської історії ніколи не стане таким, як раніше, і навряд чи колись позбудеться сталевих ноток і різкості в голосі. А ще він раптом усвідомив, що ніколи не захоче дітей. Принаймні точно не сина . Він просто спати не зможе, коли хлопчик досягне дванадцятирічного віку.

— Нема про що говорити, — м’яко промовила дівчина. — Я люблю тебе… Хоч ти й козел, яких ще пошукати. І щоб ти знав: це було твоє останнє відрядження. Перед наступним тобі доведеться просити розлучення, і я тоді затягаю тебе по…

Тимуру не хотілося її слухати. Він хотів її бачити, але не чути.

— Тоді чекай мене. Завтра я буду…

І розірвав зв’язок.

Ріно причвалав до ґейту № 21 проводжати Тимура і Лауру. Зовсім скоро рейсом AF 401 авіакомпанії «Air France» француженка та українець відправлялись до Парижа. Виліт був запланований на 17:30. На табло праворуч від основних воріт ґейту блимали номер рейсу та яскравий підпис «AF 401 — BOARDING». Попереду на них чекало тринадцять виснажливих годин польоту через Атлантику. Найдовше доведеться добиратися Тимуру. В аеропорту Парижа він пересідатиме на літак «Міжнародних авіаліній України» (рейс PS 9282), котрий о 12:35 вирушить до Києва.

Сам Хедхантер о 18:25 летів до Сан-Паулу. У Бразилії він мусив почекати три години, після чого лайнером «Airbus A340» авіакомпанії «South African Airways», флагманського перевізника Південно-Африканської Республіки, попрямує до Йоганнесбурга. Для того, щоб потрапити на посадку на рейс до Сан-Паулу, Хедхантеру доведеться перейти з терміналу І в термінал D. Утім, велетень мав достатньо часу.

Поранення Лаури і Тимура помалу загоювалися. Попри це як опіки француженки, так і колоритний візерунок з подряпин на обличчі українця все ще впадали в очі. Пасажири, що вишикувались у чергу біля ґейту № 21, час від часу кидали на них занепокоєні погляди. Хлопець і дівчина справляли враження людей, які усюди тягнуть за собою здоровенний мішок із проблемами. В принципі, таке припущення було недалеким від істини.

Лаура і чоловіки затрималися біля кінця черги. Ніхто не знав, з чого почати прощання.

— Добре, — нарешті озвалася дівчина, — нам пора завантажуватись.

— Ага, — глухо підтакнув амбал, — гарного польоту.

— І тобі, Ріно, — сказав Тимур.

— Дякую.

Українець простягнув йому руку:

— Хотілося б сказати щось на зразок: було приємно познайомитись. Але після всього іноді здається, що краще б ми ніколи не бачилися.

Хедхантер посміхнувся і потиснув правицю Тимура:

— Попустись, фелла. Все позаду. І забудь. Думаю, вам не варто нагадувати: тримаємо язики за зубами. Нікому ані слова. Навіть рідним.

— Звісно, — погодилась Лаура. — Про що мова…

На табло спалахнуло «FINAL CALL». Працівниця чилійського офісу «Air France» скликала останніх пасажирів: