Макс Кидрук - Бот

— Чувак, зникни.

— Все, все. Я ж нічого. Я зрозумів… — забурчав Ярик, скорчивши страждальницьку міну. — Просто… мені направду цікаво.

Тимур тим часом відкрив веб-браузер. У пошуковому рядку ввів слова «NGF Lab» і запустив пошук. Жодних путніх результатів. Затим стер слово «Lab» і повторив пошук удруге, з приглушеним роздратуванням бухнувши пальцем по клавіші «Enter». Браузер видав сонмище посилань на якийсь Nerve Growth Factor (фактор росту нервів — протеїн, що важливий для росту, підтримки та виживання конкретних цільових нейронів… бла-бла-бла), National Golf Foundation (Національна фундація гольфу) та безліч іншої дурні, що не мала стосунку до програмування чи комп’ютерних ігор. Абревіатура «NGF» розшифровувалась якось інакше. І Тимур пошкодував, що не запитав відразу. Бо це мало значення.

По дорозі додому, штовхаючись у пробках на старенькому «Chevrolet Lacetti», Тимур хмурив брови і думав про те, як зустріне звістку про перенесення весілля його наречена. Аліна була нормальною дівчиною. Нормальною в тому розумінні, що за десять років знайомства Тимур не чув і не бачив, щоб вона влаштовувала скандали чи істерики. От тільки стосунки у них були не дуже нормальними.

Тимур та Аліна були однолітками. Обоє закінчували КПІ, тільки різні факультети: Тимур учився на ТЕФі (теплоенергетичному), Аліна на ФММ (факультеті менеджменту та маркетингу).

Як сталося, що згодом Тимур перекваліфікувався з інженера на розробника ігор? Після першої сесії хлопець втямив, що з таким рівнем викладання (більшість «професорів» востаннє зазирали в наукові журнал ще за Горбачова) та хабарництвом, яке, мов іржа, проїло наскрізь усі кафедри (двадцять чоловік з групи відкрито, не ховаючись, платили за заліки та курсові), ловити на ТЕФі йому нічого. На другому курсі Коршак почав самостійно вивчати програмування. Спершу брав конспекти у товариша, який навчався на ФІОТ (факультеті інформатики та обчислювальної техніки), згодом підсів на спеціалізовану літературу. Delphi 7, C++, Visual C++, MFC і зрештою OpenGL. З такими знаннями він без проблем відбув випробувальний термін у «TTP Technologies».

Познайомились вони випадково: на першому курсі під час однієї з міжфакультетських вечірок. Аліна мала чудову фігурку: плаский живіт, рельєфні ніжки, пружні сідниці, від яких неможливо було відвести погляд. Синьоока брюнетка — рідкісний тип — користувалась незмінним успіхом у хлопців. За нею, висолопивши язики, гасало півфакультету і ще цілий табун старших чоловіків — чи не всі, хто її знав, чи хоч раз бачив зблизька. Тимур тоді нічим особливим не виділявся. Виглядав… ну… як усі. Але любов, як відомо, зла. Дуже зла. Іноді нестерпна. Королева ФММ запала на нечупарного, але кумедного інженера, звихнутого на 3D-моделюванні, програмуванні та комп’ютерних іграх, який ніколи не розчісувався, носив спортивні кофти, потерті джинси та підтоптані китайські кеди.

Майже чотири роки Аліна всіма доступними способами подавала Тимуру сигнали, що хоче з ним зустрічатися. Тимур реагував, як ведмідь на комарині укуси, тільки розпалюючи дівчину. На третьому курсі хлопець захопився проблемою штучного інтелекту і практично відключився від всесвіту (програмісти зрозуміють…). Серйозні стосунки між ними почались аж на останньому році навчання.

Через рік після отримання дипломів Аліна натякнула Тимуру, що не проти з’їхатись. Хлопець вагався. Не те щоб він мав щось проти. Але ж, ви знаєте, це така відповідальність, і взагалі — для чого поспішати… Якогось вечора, втомившись чекати, Аліна гарненько його відтрахала і поставила ультиматум: або вони починають жити разом, або вона йде від нього. Тимур здався. Вони винайняли однокімнатну квартиру неподалік від метро «Шулявська».

Наступні три роки все було чарівно. Просто перфектно. Поки Аліна не вирішила, що настав час переводити стосунки на наступний, найвищий рівень. Ось тут почалися проблеми. Тимур усе чудово розумів, але вперто відмовлявся освідчуватись. Не допомагали ні натяки, ні погрози розриву, ні навіть умовляння друзів. В університеті Аліна отримувала пропозиції вийти заміж з частотою 2–3 освідчення на семестр. Доля відверто познущалась, підсунувши їй недоумка, який застосовував слово «люблю» виключно до комп’ютерних ігор, важкої музики та пива «Paulaner».

Синьоока чорнявка не здавалася, методично розхитуючи холостяцький фундамент свого хлопця. Вона діяла ненав’язливо, виважено й мудро, як діють розумні жінки. Проблема була в тому, що Тимур не був розумним чоловіком. Він був програмістом.