Макс Кидрук - Бот

Пузатий був дебелим чоловіком, геть лисим, з відповідним прізвищу півсферичним черевом і задиристою м’ясистою щелепою. Повернувшись до візитера, засмаглого іноземця в піжонському діловому костюмі, що сидів, розкинувшись, на шкіряному дивані по інший бік переговорного стола, він проказав англійською з жахливим акцентом:

— Here is that guy, [18] Це той хлопець ( англ .). — і недвозначно кивнув на Тимура.

Хлопець стиха привітався і вмостився на стілець, здогадуючись, що перемовини між цими двома велися про нього.

— Okay… I see… [19] Добре… Я бачу… ( англ .) — повільно відповів незнайомець. — He’s so young. [20] Він такий молодий ( англ .).

— Only twenty seven. [21] Тільки двадцять сім ( англ .).

— That’s… strange. [22] Це… дивно ( англ .).

Чоловік сидів, заклавши ногу на коліно, і недбало роздивлявся Тимура. З темних очей віяло холодом і в той же час… незбагненною приреченістю. Хлопець раптом зрозумів, що тирлів не даватимуть. Полегшення ця думка чомусь не принесла.

— Це Оскар Штаєрман, — представив незнайомця директор. Штаєрман був чилійцем з єврейським корінням.

— Тимур Коршак, — хлопець стримано кивнув.

— Nice to meet you, Tymur, [23] Радий познайомитись, Тимуре ( англ .). — у мові Оскара теж проривався ледь вловний іспанський акцент. І жодної нотки, що свідчила б про повагу.

— Пам’ятаєш замовлення трирічної давності від «General Gene-tics»? — Пузатий крутнувся на кріслі, заговоривши українською. — Ті чудила, що замовляли лише код.

Тимуру не потрібно було мордувати пам’ять, аби пригадати той чудернацький проект. Найбільш незвичайне, але в той же час чи не найлегше завдання за весь час його роботи на «TTP Technologies». «General Genetics», що нібито розробляла комп’ютерну гру в стилі «екшн», замовила ботів, навчених діяти у команді — одним великим роєм, — але (!) при цьому не надала практично ніяких вихідних даних і не представила середовища, в якому мала проходити гра. Замовник потребував лише «сирий» код.

— Шефе, ви мусите розуміти, — нахилившись, зашепотів Тимур, — я не компілював той код. То було просто немислимо! Я ж не можу взяти й скомпілювати окрему процедуру чи вирваний з контексту клас. У нас не було жодного шансу протестувати власні розробки під час реальної гри. Тож, якщо у них…

— Заспокойся, — обірвав його бос, — я добре пам’ятаю ту химерну заявку. До тебе немає жодних претензій. Якраз навпаки: в даній ситуації я цілком на твоєму боці.

— Тоді я не розумію, в чому проблема? І чому вони схаменулись аж зараз? Спливло цілих три роки!

Пузатий знизав плечима:

— Поговори з цим піжоном. Він мені нічого не пояснює. Хоче балакати лише з розробником, цебто з тобою.

— Про що?

— Про те, що його хвилює… І не кіпішуй, — очі Пузатого хитро зблиснули. — Сподіваюсь, нам вдасться витрусити з нього трохи грошенят.

Тимур випростався в кріслі і спробував посміхнутися.

— Хай, Оскаре! — вдруге привітався хлопець і далі діловито заговорив англійською: — Це я писав коди на ваше замовлення три роки тому.

— Так. Я вже знаю.

— То що у вас негаразд?

— У мене все чудово, — говорячи, Штаєрман майже не мінявся на лиці, наче замість шкіри у нього була гумова маска, — але ваші боти… з ними почались проблеми.

— Не сприйміть за банальну відмовку, але в тому немає моєї вини, — пиндючність напомадженого гостя трохи дратувала Тимура. — Згадайте ваше технічне завдання. Та його не було! Я був наче тесля, якого примусили стругати віконні рами, не показавши розмірів вікон.

— Так було потрібно, — мовив Оскар.

— Воля ваша! Але що робити мені? Минуло цілих три роки. За цей час ви навіть не повідомили, чи підійшла вам концепція. Для моїх ботів потрібен специфічний ігровий простір. Цілком імовірно, вони виявились надто складними для вашого математичного ядра.

— Складними? — перепитав гість, якось дивно посміхнувшись. — О, ні. Вони були чудовими. Ідеальними! Вони аналізували все, що відбувалося, вони приймали рішення, вони співпрацювали між собою, діючи, наче справжній загін… Для нас саме це було головне.

Тимур ніяк не міг второпати, чому Штаєрман розповідає про віртуальних бійців у минулому часі. Він наче розказував про живих людей. І це добряче різало вуха.

— І що ж трапилося? Хтось наколобродив, оптимізуючи код?

Оскар стулив рота, аж на щоках проступили жовна, і витріщився у вікно. Коли він повернув обличчя назад, Тимур встиг (уже вдруге) розгледіти в його погляді відблиски безрадісної фатальності і ще чогось такого, чого він геть не очікував узріти в очах пихатого заморського стиляги… Неконтрольований страх?… Паніка?… За мить Штаєрман взяв себе в руки, але так і не відповів на запитання.