Макс Кидрук - Бот

— І що?

— У другому інженерному корпусі Вадим мав власний кабінет. Після втечі ботів його опечатали. Нікого не пускали всередину. Оскільки Кейтаро зараз мертвий, ми можемо туди спуститися. Хто-зна, раптом там щось лишилося…

Ріно Хедхантер не дослухав Лауру.

— Вперед! — загорівся він. — Поки ці розумники і туди не добралися.

— Але Ральф… — спробував втримати бунт Алан Ґрінлон. — І в нас ключів немає.

— До сраки вашого Ральфа! — випнув щелепу Ріно. — Я вивалю двері.

Гуртом вони посунули до найближчого виходу. Попереду чалапав Ріно. Далі Тимур, Лаура та Алан. У хвості непомітно прилаштувався Ігор Ємельянов. Його очі вирячились і потемніли.

Після другого удару двері тріснули посередині. Третім ударом Ріно висадив їх геть.

Група протиснулася всередину. Кімнатка була тісною і не мала вікон. Судячи із запаху, вентиляції теж не було або ж вона зіпсувалася. Повітря було прілим і масним.

Вони стояли у півтемряві, підсліпувато змигуючи, поки Алан не здогадався намацати вимикач і ввімкнути світло. Лампи працювали. Третину площі займав L-подібний стіл. Під одним його крилом виструнчився ряд шухляд. На столі знаходилися чотири лотки для паперів. Зразу було видно — порожні. З іншого боку вмостився старезний монітор. Біля монітора лежала така ж древня клавіатура.

— Що тут роблять ці доісторичні знаряддя праці? — Тимур зморщив лоба, показуючи пальцем на монітор. — Я думав, що Вадиму Хорту надали найпотужнішу робочу станцію, яка тільки існує в природі. Але це?… Ральфу мало би бути соромно.

— У нього була нормальна робоча станція, — сказав Ігор Ємельянов. З його рота тхнуло. — Шестиядерний процесор, водяне охолодження, шість слотів оперативної пам’яті загальним об’ємом 48 гігабайтів. Її забрали.

«Тоді чому лишили цей непотріб? — міркував українець. — Тому що цей викопний брухт не мав ніякої цінності? Для чого тоді Хорт притягнув його сюди?»

Алан присів коло старезного монітора.

— Це не комп’ютер, — після короткого огляду зауважив американець.

— А що ж тоді? — поряд опустився навпочіпки Тимур.

— Монітор і клавіатура — ще не означають, що перед нами комп.

— Ти маєш рацію. Я щось не бачу системний блок.

Дисплей і клавіатура під’єднувались до невідомого пристрою, який нагадував DVD-програвач: плоский, чорний, мінімум кнопок на фронтальній панелі. Пристрій через адаптер підключався до мережі.

— Що це в біса таке? — спитав Алан, крутячи руками продовгувату коробку.

Тимур знизав плечима. Тим часом Лаура одну за одною відкривала шухляди.

— Порожньо, — журливо підсумувала дівчина.

— А це що? — нахилився Хедхантер. В кутку нижньої шухляди лежала зіжмакана паперова кулька.

Лаура Дюпре підібрала папірець. Розгорнула. Здивовано вигнула брови:

— Це якось пов’язано з програмуванням? — психіатр передала вирваний з блокноту аркуш Тимурові.

Українець роздивився листок. Червона ламана. І більше нічого.

— Не знаю… Це може бути звичайною мазаниною…

— Це не комп’ютер, — професор Ємельянов відвернув увагу від знайденого папірця. Росіянин ткнув пальцем на сплющений чорний пристрій. — Це приймальний пристрій.

— Тобто? — уточнив Алан Ґрінлон.

— Я його зробив. Спроектував цебто. Півроку тому на прохання Вадима Хорта.

— Ти знаєш, для чого він?

— Ем-м-м… — Ємельянов почухався. — Поняття не маю. Цей приймач точно такий самий, як і той, що у ботів у головах. Він не може посилати накази, він лише передає і зчитує інформацію з мозкових плат.

«Українець роздивився листок. Червона ламана. І більше нічого…»

Тимур та Лаура перезирнулися. Ігор продовжив:

— Звісно, він не з нанороботів, але за всіма параметрами цілком аналогічний.

Несподівано переговорний пристрій скрипнув і тихо загудів.

— По-моєму, я його ввімкнув, — вибачливим тоном прогугнив Алан.

Екран блимнув і посвітлів. Спливла хвилина, і у верхньому лівому куті вигулькнуло:

Шрифт був жирний, яскраво-зеленого кольору.

— В когось є якісь ідеї, що це в дідька може бути? — Ґрінлон шморгнув носом.