Аркадій Стругацький - Понеділок починається в суботу

Я шарахнувся і вдарився потилицею об тверде. Голосно задзвонив телефон. Я озирнувся. Я лежав упоперек дивана, ковдра сповзла з мене на підлогу, а у вікно крізь листя дуба сяяло вранішнє сонце.

Телефон дзвонив. Я протер очі, подивився у вікно (дуб був на місці), поглянув на вішалку (вішалка теж була на місці). Телефон дзвенів. За стіною в кімнаті у старої було тихо. Тоді я зіскочив на підлогу, відчинив двері (клямка була на місці) і вийшов у передпокій. Телефон дзвенів. Він стояв на поличці над великою діжкою — дуже сучасний апарат із білої пластмаси, такі я бачив тільки в кіно і в кабінеті нашого директора. Я взяв слухавку.

— Алло…

— Це хто? — запитав пронизливий жіночий голос.

— А вам кого треба?

— Це Хатнакурніж?

— Що?

— Я питаю, це хата на курногах, чи ні? Хто говорить?

— Так, — сказав я. — Хатка. Кого вам потрібно?

— О чорт, — сказав жіночий голос. — Прийміть телефонограму.

— Давайте.

— Записуйте.

— Одну хвилинку, — сказав я. — Візьму олівець і папір.

— О чорт, — сказав жіночий голос.

Я приніс записник і цанговий олівець.

— Слухаю вас.

— Телефонограма номер двісті шість, — сказав жіночий голос. — Громадянці Горинич Наїні Київні…

— Не так швидко… Київні… Далі?..

— «Цим пропонується вам… прибути сьогодні… двадцять сьомого липня… цього року… опівночі… на щорічний республіканський зліт…» Записали?

— Записав.

— «Перша зустріч… відбудеться… на Лисій Горі. Форма одягу святкова. Користування механічним транспортом… за власний кошт. Підпис… начальник канцелярії… Ха… Ем… Вій».

— Хто?

— Вій! Ха Ем Вій.

— Не розумію.

— Вій! Хрон Монадович! Ви що, начальника канцелярії не знаєте?

— Не знаю, — сказав я. — Кажіть по літерах.

— Чортівня! Добре, по літерах: Вервольф — Інкуб — Йєті… Записали?

— Здається, записав, — сказав я. — Вийшло — Вій.

— Хто?

— Вій!

— У вас що, поліпи? Не розумію!

— Володимир! Іван! Йосип!

— Так. Повторіть телефонограму.

Я повторив.

— Правильно. Передала Онучкіна. Хто прийняв?

— Привалов.

— Вітаннячка, Привалов! Давно служиш?

— Собачки служать, — сердито відповів я. — Я працюю.

— Ну-ну, працюй. На злеті зустрінемося.

Залунали гудки. Я повішав слухавку і повернувся до кімнати. Ранок був прохолодний, я похапцем зробив ранкову зарядку і вдягнувся. Події видавались мені надзвичайно цікавими. Телефонограма чудернацько асоціювалася у моїй свідомості з нічними пригодами, хоч я й гадки не мав, яким чином. Утім, такі-сякі ідеї мені вже спадали на думку, і уява моя була збуджена.

Все, що я побачив, не було мені геть незнайомим, про подібні випадки я десь щось читав і тепер згадав, що поведінка людей, котрі потрапляли в аналогічні обставини, завжди уявлялася мені надзвичайно, дратівливо безглуздою. Замість того, щоб повністю використати захоплюючі перспективи, подаровані їм щасливим випадком, вони лякалися, намагались повернутися до повсякденного. Якийсь герой навіть заклинав читачів триматися подалі від завіси, яка відділяє наш світ від невідомого, лякаючи духовними та фізичними каліцтвами. Я ще не знав, як розгорнуться події, але вже був готовий з ентузіазмом поринути у них.

Блукаючи по кімнаті в пошуках ковша чи кружки, я продовжував міркувати. Ці лякливі люди, думав я, схожі на деяких учених-експериментаторів, дуже наполегливих, дуже працелюбних, але зовсім позбавлених уяви і через те дуже обережних. Отримавши нетривіальний результат, вони шарахаються від нього, поспішно пояснюють його нечистотою експерименту і фактично тікають від нового, бо надто зжилися зі старим, затишно укладеним у рамки авторитетної теорії… Я вже обмірковував деякі експерименти з книгоюперевертнем (вона все ще лежала на підвіконні, та була тепер «Останнім вигнанцем» Олдріджа), з балакучим дзеркалом і з циканням. Я мав кілька запитань до кота Василя, та й русалка, що мешкала на дубі, викликала певний інтерес, хоча подеколи мені видавалося, що вона мені таки наснилася. Я нічого не маю проти русалок, але не уявляю собі, як вони можуть лазити по деревах… хоча, з іншого боку, луска?..

Ківшик я знайшов на діжці під телефоном, але води в діжці не знайшлося, і я подався до криниці. Сонце піднялося уже височенько. Десь гуділи машини, почувся міліцейський свисток, у небі з солідним гулом проплив вертоліт. Я підійшов до криниці і, задоволено побачивши на ланцюгу зім’яте бляшане цебро, взявся розкручувати корбу. Цебро, постукуючи по стінах, занурювалося в чорну глибінь. Почувся плескіт, ланцюг натягнувся. Я крутив корбу і дивився на свій «Москвич». Машина мала стомлений, закурений вигляд, вітрове скло було заляпане розбитою об нього мошвою. Треба буде води долити в радіатор, подумав я. І взагалі…