Аркадій Стругацький - Понеділок починається в суботу

Цебро здалося мені дуже важким. Коли я поставив його на зруб, з води висунулася величезна щуча голова, зелена і вся якась замшіла. Я відскочив.

— Знову на ринок потягнеш? — сильно окаючи, запитала щука. Я сторопіло мовчав. — Дай же ти мені спокій, ненаситна! Скільки можна?.. Тільки заспокоюся, приткнуся відпочити й подрімати — тяяяягне! Я ж не молода вже, старша за тебе… зябра теж не в порядку…

Було дуже дивно дивитись, як вона розмовляє. Зовсім як щука в ляльковому театрі, вона щосили відкривала й закривала зубасту пащеку в неприємній невідповідності зі звуками, що вимовлялися. Останню фразу вона промовила, судомно стиснувши щелепи.

— І повітря мені шкідливе, — продовжувала вона. — Ось подохну, що робитимеш? Усе жадібність твоя, бабська й дурна… Усе збираєш, а для чого збираєш — сама не знаєш… На останній реформі ж як погоріла, га? Отож! А катеринками? Скрині обклеювала! А керенками, га, керенками! Грубку ж розпалювала керенками…

— Розумієте, — сказав я, трохи оговтавшись.

— Ой, хто це? — злякалася щука.

— Я… Я тут випадково… Я хотів трохи помитися.

— Помитися! А я думала — знову бабка. Не бачу я: стара вже. Та й коефіцієнт переломлення в повітрі, кажуть, зовсім інший. Повітряні окуляри було собі замовила, та загубила, не знайду… А хто ж ти будеш?

— Турист, — коротко сказав я.

— А, турист… А я думала — знову бабка. Бо ж що вона зі мною робить! Спіймає мене, тягне на ринок і там продає, нібито на юшку. Ну що мені залишається? Звісно, кажеш покупцеві: так і так, відпусти мене до малих діточок — хоча які там в мене малі діточки — не діточки вже, котрі живі, а дідочки. Ти мене відпустиш, а я тобі послужу, скажи тільки «за щучим велінням, за моїм, мовляв, хотінням». Ну й відпускають. Одні зо страху, інші по доброті, а деякі через жадібність… Ось поплаваєш у річці, поплаваєш — холодно, ревматизм, залізеш назад до криниці, а стара з цебром знов тут як тут… — Щука сховалася у воду, побулькала і знову висунулася. — Ну що проситимеш, служивий? Тільки простішого чогось, а то просять телевізори якісь, транзистори… Один взагалі отетерів: «Виконай, каже, за мене річний план по лісопилці». Літа мої не ті — дрова пиляти…

— Ага, — сказав я. — А телевізор ви, значить, усе-таки, можете?

— Ні, — чесно зізналася щука. — Телевізор не можу. І цей… комбайн із програвачем теж не можу. Не вірю я в них. Ти щось простіше. Чоботи, скажімо, скороходи або шапку-невидимку… Та?

Надія відкрутитися сьогодні від змащування «Москвича», що вже було виникла у мене, згасла.

— Та ви не хвилюйтеся, — сказав я. — Мені нічого, загалом, не треба. Я вас зараз відпущу.

— І добре, — спокійно сказала щука. — Люблю таких людей. Колись-от теж… Купив мене на ринку один, пообіцяла я йому царську дочку. Пливу річкою, соромно, звичайно, хоч очі в Сірка позичай. Ну зосліпу і в’їхала в сіті. Тягнуть. Знову, думаю, брехати доведеться. А він що робить? Він мене хапає упоперек зубів, так що рота не розтулити. Ну, думаю, кінець, зварять. Аж ні. Защемляє він мені чимось плавник і кидає назад у річку. Он! — Щука висунулася з цебра і виставила плавник, схоплений біля основи металічним затискачем. На затискачі я прочитав: «Запущений сей екземпляр у Солові-річці 1854 року. Доставити в К. І. В. Академію наук, СПБ». — Старій не кажи, попередила щука. — З плавником відірве. Скупа вона, скнара.

«Що б у неї запитати?» — гарячково думав я.

— Як ви робите ваші дива?

— Які такі дива?

— Ну… здійснення бажань…

— Ах, це? Як роблю… Навчена змалечку, от і роблю. Відкіля я знаю, як я роблю… Золота Рибка от ще краще робила, а однаково померла. Від долі не втечеш.

Мені здалося, що щука зітхнула.

— Від старості? — запитав я.

— Яке там від старості! Молода була, міцна… Кинули в неї, служивий, глибинну бомбу. І її горічерева пустили, і корабель якийсь підводний поруч трапився, теж потонув. Вона б і відкупилася, але ж не запитали її, побачили і відразу бомбою… Ось же як воно буває. — Щука помовчала. — То відпускаєш мене, чи як? Душно щось, гроза буде…

— Авжеж, авжеж, — сказав я, стрепенувшись. — Вас як — кинути, чи в цебрі?..

— Кидай, служивий, кидай.

Я обережно запустив руки в цебро і витяг щуку — було в ній кілограмів вісім. Щука бурмотіла: «На, а якщо там скатерку-самобранку чи, наприклад, килим-самоліт, то я тут буду… За мною не пропаде…» — «До побачення», — сказав я і розтулив руки. Почувся шумний сплеск.

Деякий час я стояв, дивлячись на свої долоні, замащені зеленню. У мене було якесь дивне відчуття. Подеколи, як подув вітру, налітало усвідомлення, що я сиджу в кімнаті на дивані, та варто було труснути головою, і я знову опинявся біля криниці. Потім це минулось. Я вмився чудовою крижаною водою, залив радіатор і поголився. Стара все не з’являлася. Хотілось їсти, і треба було йти в місто до поштамту, де мене вже, може, чекали хлопці. Я замкнув машину і вийшов за ворота.