Аркадій Стругацький - Понеділок починається в суботу

— Хто його сюди поклав? — поцікавився Роман.

— Я, — сказав Дрозд. — А що?

— Ні, нічого, — мовив Роман. — Нехай лежить. Правда, Сашко?

Я кивнув.

— Подивимося, що з ним буде завтра, — продовжив Роман.

Одначе завтра вже рано-вранці мені довелося зайнятися своїми прямими обов’язками. «Алдан» був полагоджений і готовий до бою, і коли я прийшов після сніданку в електронний зал, біля дверей уже зібралась невеличка черга дублів із аркушами пропонованих задач. Я почав із того, що мстиво прогнав дубля Крістобаля Хунти, написавши на його папірчику, що не можу розібрати почерк. (Почерк у Крістобаля Хозевича був справді нечитабельний: Хунта писав російські літери готичним шрифтом.) Дубль Федора Симеоновича приніс програму, складену особисто Федором Симеоновичем. Це була перша програма, яку склав сам Федір Симеонович без усяких порад, підказок і вказівок із мого боку. Я уважно переглянув програму та задоволено пересвідчився, що складена вона грамотно, економно і не без дотепності. Я виправив деякі незначні помилки і передав програму своїм дівчатам. Потім я помітив, що в черзі нудиться блідий і наляканий бухгалтер рибзаводу. Йому було страшно і незатишно, і я відразу прийняв його.

— Та незручно якось, — бурмотів він, і боязко косився на дублів. — Он товариші чекають, раніше за мене прийшли…

— Нічого, це не товариші, — заспокоїв я його.

— Ну громадяни…

— І не громадяни.

Бухгалтер геть побілів і, схилившись до мене, промовив переривчастим шепотом:

— Отож-бо я дивлюся — не моргають вони… А ось цей у синьому — він, по-моєму, і не дихає…

Я вже відпустив половину черги, коли зателефонував Роман.

— Сашко?

— Так.

— А папуги немає.

— Як так немає?

— А ось так.

— Прибиральниця викинула?

— Питав. Не тільки не викидала, а й не бачила.

— Може, домовики бешкетують?

— У лабораторії директора? Навряд.

— М…М…М… — сказав я. — А може, сам Янус?

— Янус ще не приходив. І взагалі, здається, не повернувся з Москви.

— То як же це все розуміти? — запитав я.

— Не знаю. Подивимося.

Ми помовчали.

— Ти мене покличеш? — запитав я. — Якщо щось цікаве…

— Ну звичайно. Обов’язково. Бувай, друже.

Я примусив себе не думати про цього папугу, до якого мені, врешті-решт, було байдуже. Я відпустив усіх дублів, перевірив усі програми та зайнявся мерзотною задачкою, яка вже давно висіла на мені. Цю мерзенну задачу дали мені абсолютники. Спершу я їм сказав, що вона не має ані сенсу, ані розв’язку, як і більшість їхніх задач. Але потім порадився з Хунтою, котрий у таких речах розбирався дуже тонко, і він мені дав кілька обнадійливих порад. Я багато разів повертався до цієї задачі та знову її відкладав, а от сьогодні добив-таки. Вийшло дуже тонко. Саме коли я скінчив і блаженно відкинувся на спинку стільця, оглядаючи рішення здалеку, прийшов темний від злості Хунта. Дивлячись мені в ноги, голосом сухим і неприємним він поцікавився, відколи це я перестав розбирати його почерк. Це надзвичайно нагадує йому саботаж, повідомив він, у Мадриді в 1936 році за такі вчинки він наказував ставити до стінки.

Я розчуленно дивився на нього.

— Крістобалю Хозевич, — сказав я. — Я її все-таки розв’язав. Ви мали рацію. Простір заклинань справді можна згорнути по всіх чотирьох змінних.

Він підняв, нарешті, очі та подивився на мене. Напевне, я мав дуже щасливий вигляд, бо він пом’якшав і пробурчав:

— Дозвольте подивитись.

Я віддав йому аркушики, він сів поряд зі мною, і ми разом розібрали задачу від початку й до кінця і з насолодою просмакували два найтонших перетворення, одне з яких підказав мені він, а друге знайшов я сам.

— У нас із вами непогані голови, Алехандро, — сказав нарешті Хунта. — В нас є артистичність мислення. Як ви вважаєте?

— По-моєму, ми молодці, — сказав я щиро.

— Я теж так думаю, — сказав він. — Це ми опублікуємо. Це нікому не соромно опублікувати. Це не калоші-автостопи і не брюки-невидимки.

Настрій у нас усіх став пречудовий, ми почали розбирати нову задачу Хунти, і дуже скоро він сказав, що й раніше інколи вважав себе побрекіто, а в тому, що я у математиці невіглас, переконався при першій же зустрічі. Я з ним палко погодився і висловив припущення, що йому, мабуть, час уже на пенсію, а мене треба втришия гнати з інституту валити ліс, бо ні на що інше я не придатний. Він заперечив мені. Він сказав, що ні про яку пенсію не може бути й мови, що його слід пустити на добрива, а мене на кілометр не підпускати до лісорозробок, де певний інтелектуальний рівень усе-таки необхідний, а призначити мене треба учнем молодшого черпальника в асенізаційному обозі при холерних бараках. Ми сиділи, підперши голови, і займалися самознищенням, коли до залу заглянув Федір Симеонович. Наскільки я зрозумів, йому кортіло дізнатися мою думку про складену ним програму.