Жюль Верн - Плавучий острiв

— Який жаль, який жаль! — жебонить Пеншіна. — Під час подорожі доводиться втрачати стільки ілюзій, зазнавати стільки розчарувань!..

— Отож краще було б залишатися дома, — підхоплює віолончеліст, пересмикуючи плечима.

— Ні! — вигукує завжди палкий Івернес. — Це ж ні з чим незрівняне видовище — рухливий острів завітав у гостину до острова нерухомого, до океанського архіпелагу!

Однак, якщо на превеликий жаль наших артистів моральний стан населення Сандвічевих островів зазнав таких сумних змін, то з підсонням нічого не сталося. Архіпелаг розташований в одному з найкорисніших для здоров’я районів у цій частині Тихого океану, дарма що вони мають назву Гарячого моря. Хай температура піднімається до найвищих ступенів у періоди, коли спадають північно-східні пасати, хай супротивні пасати з півдня здіймають шалені бурі, які тут звуть куа, — все ж середня температура Гонолулу не сягає вище двадцяти одного ступня. Було б чорною невдячністю скаржитись на таку температуру у місцевості, що межує з тропічним поясом. Населення островів і не скаржиться, а приплив сюди хворих американців, як ми казали, весь час зростає.

Що б там не було, а в міру як квартет глибше осягає таємниці цього архіпелагу, облудні уявлення парижан все більше розвіюються… розвіюються, наче листя глибокої осені. Вони стоять на тому, що їх обманули, але самі лише й винні, що піддалися на обман.

— Цей Калістус Менбар нас ще раз ошукав! — запевняє Пеншіна, згадуючи, що головний інспектор розповідав їм про Сандвічеві острови, як про останню твердиню дикунства в Тихому океані.

І коли вони гірко йому за це дорікають, він відповідає, підморгуючи правим оком:

— Що ж поробиш, дорогі друзі? Тут усе так відмінилось із часу моєї останньої подорожі, що я сам нічого не пізнаю.

— Жартівник! — вигукує Пеншіна, ляскаючи головного інспектора по гладкому череву.

Одне лише можна сказати з певністю: якщо й відбулися зміни, то сталося це з блискавичною швидкістю. Колись, ще 1837 року, на Сандвічевих островах установлено конституційну монархію з двома палатами. До першої вибиралося тільки землевласників, до другої — всіх громадян, що вміли читати й писати; першу обирали на шість років, другу — на два. Кожна палата мала двадцять чотири члени, які спільно обмірковували справи в присутності урядового кабінету, що складався з чотирьох королівських радників.

— Отже, — каже Івернес, — в них був король, ще й конституційний, а не мавпа в пір’ї, і чужинці уклінно віддавали шану цьому королеві.

— Я переконаний, — озивається Пеншіна, — що в цієї величності не було навіть обручки в носі… і що вона вставляла собі штучні зуби в кращих дантистів Нового Світу!

— О, цивілізація, цивілізація! — зітхає перша скрипка. — Канаки не мали потреби в штучних щелепах, коли пожирали своїх полонених!

Хай пробачать цим мрійникам такі міркування про речі. В Гонолулу справді нещодавно був король, чи принаймні королева Ліліуокалані, що зараз втратила престол, але боролась за права свого сина Адеї проти претендентки на гавайський трон якоїсь принцеси Каіулані. Отже, довгий час архіпелаг був охоплений революційними заворушеннями зовсім так, як це траплялось у Сполучених Штатах Америки чи в Європі, з якими він схожий навіть у цьому. Чи не могло це призвести до втручання гавайської армії й покласти початок згубним часам військових заколотів? Ні, безперечно, тому що гавайська армія нараховує всього двісті п’ятдесят рекрутів і двісті п’ятдесят добровольців. П’ятсот чоловіків неспроможні скинути уряд — принаймні десь серед Тихого океану.

Але там були й англійці, що пильно стежили за подіями. Схоже було на те, що принцеса Каіулані тішилась їхньою прихильністю. З другого боку, японський уряд був не від того, щоб обернути острови на свій протекторат, і розраховував на підтримку численних кулі, що працювали на плантаціях…

— Ну, а що американці? — питає в Калістуса Менбара Фрасколен, бо його цікавить американське втручання, що природно випливає з усієї ситуації.

— Американці? — перепитує головний інспектор. — їм зовсім не потрібний протекторат. Вони цілком задовольняються з того, що мають тут стоянку для суден тихоокеанської пароплавної лінії, оце й усе [72] Насправді американці протягом півстоліття добивались перетворення Гавайських островів на колонію США і досягли цього втручанням у внутрішні справи країни. Змусивши королеву Ліліуокалані зректися влади, вони проголосили «республіку», настановивши президентом торгівця ананасами, американського мільйонера Доула, що негайно прилучив державу до США (1898 р.). Відтоді Гавайські острови — колонія США, головний її постачальник і найбільша військова база на Тихому океані. Згадані події сталися після того, як була написана ця книга. .