Жюль Верн - Плавучий острiв

- І навіть шлюбні свідоцтва? — питає Пеншіна з насміхом.

— Безперечно, пане альт. Чому б і не оженитися за допомогою телеграфного дроту?

— А брати розлуку?..

— Також і брати розлуку! Саме через це наші апарати найбільш і спрацьовуються.

І чичероне вибухає голосним сміхом, аж підскакують всі коштовні дрібнички на його жилеті.

— У вас весела вдача, пане Менбаре, — каже Пеншіна, сміючися разом із ним.

— Так, як у зяблика в сонячний день!

На перехресті перед ними розкривається широка вулиця. Це Дев’ятнадцята авеню, тут не торгують. Трамвайні лінії борознять її так само, як і попередню. Швидко котяться повози, не здіймаючи жодної порошинки, тому що брук, вимощений торцями з австралійського евкаліпта, який не зазнає гниття (чому б і не з бразильського червоного дерева?), такий бездоганно чистий, наче його натерли ошурками. А втім, Фрасколен, дуже спостережливий щодо фізичних явищ, зауважує, що кроки на майдані відлунюють, наче ступаєш по металевих плитах. «От де великі знавці металічного виробництва! — думає він. — Вони вже встеляють брук залізною бляхою!»

Він наміряється гарненько розпитати Калістуса Менбара, але той саме в цю хвилину проголошує:

— Панове, гляньте на цей особняк!

І він указує на простору будівлю з величним фасадом, що її бічні виступи, виходячи на передній двір, з’єднані садовими ґратами з алюмінію.

— Цей особняк — його можна назвати палацом — належить родині одного з найвельможніших мешканців міста. Я кажу про Джема Танкер дона, власника невичерпних нафтових джерел в Іллінойсі, найбагатшого, мабуть, а тому й найповажнішого серед наших співгромадян.

— Мільйони? — питає Себастьян Цорн.

— Пху! — зневажливо пхикає Калістус Менбар. — Мільйони для нас — це все одно, що долар, дрібна монета, тут рахують на сотні мільйонів! У цьому місті багатющі набоби [29] Набоби — багатії. . Цим пояснюється, чому купці з торговельних кварталів у кілька років неймовірно збагачуються — я маю на увазі торгівців уроздріб, бо великих комерсантів-гуртовиків ви не знайдете в цьому єдиному в світі мікрокосмі [30] Мікрокосм — маленький світ, що живе за власними законами. …

— А промисловці? — питає Пеншіна.

— Промисловців у нас немає.

— А судновласники?

— Теж немає.

— Отже, самі рантьє? — каже Себастьян Цорн.

— Нікого, крім рантьє і купців, що набувають собі капітал на ренту.

— Ну, а робітники? — питає Івернес.

— Коли вони потрібні, їх привозять сюди з інших місць, а як роботу закінчено, тоді вони повертаються… заробивши чималенький гріш!

— Заждіть, пане Менбаре, — втручається до розмови Фрасколен, — хіба ж не повинно бути у вашому місті принаймні кількох злидарів, хоч би для того, щоб ця порода людей не зникла остаточно?

— Злидарів, пане другий скрипалю? Ви не зустрінете в нас жодного!

— Отже, жебрацтво в вас заборонено?

— Навіщо його забороняти, адже жебраки не мають доступу до міста. Це пасує містам Федерації, де є різні притулки й захистки, нічліжні будинки, а також і виправні на додачу.

— Не будете ж ви запевняти, що в вас немає в’язниць?

- Їх немає так само, як і в’язнів.

— А злочинці?

- Їх просять залишатися в Старому чи Новому Світі, де їхнє покликання зможе виявити себе в сприятливих умовах.

— Е, пане Менбаре, — каже Себастьян Цорн, — слухаючи вас, можна подумати, що ми вже більше не в Америці!

— Вчора ви були там, пане віолончелісте, — відповідає цей химерний чичероне.

— Вчора? — дивується Фрасколен, гадаючи про себе, що має визначати ця дивна фраза.

— Безперечно! Сьогодні ви в незалежному місті, вільному місті, на яке Федерація не має жодного права, яке нікому не підлягає….

— Як же воно зветься? — питає Себастьян Цорн, що вже починає дратуватись, як то звичайно з ним буває.

— Як зветься це місто? — відповідає Калістус Менбар. — Дозвольте мені поки що його не називати.

— А коли ж ми про це дізнаємось?

— Коли оглянете все місто, що, до речі, робить йому велику честь.

Слова американця дуже дивні; та, зрештою, це не так уже й важливо. Опівдні закінчиться їхня цікава прогулянка, і тоді, якщо вони дізнаються про назву міста навіть ту хвилину, коли залишатимуть його, вони будуть задоволені, чи ж не так? Єдиний сумнів, що виникає з цього приводу: незрозуміло, як таке велике місто на каліфорнійському узбережжі існує поза Федерацією штатів і, з другого боку, як пояснити, що їхній погонич навіть не згадав про нього? Та саме головне для музикантів — не пізніше як за двадцять чотири години дістатися до Сан-Дієго, де вони взнають розгадку цієї таємниці, коли б навіть Калістус Менбар не зволив її відкрити.