Григорій Адамов - Таємниця двох океанів

— Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!

— Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.

Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.

— Ти смієшся, Марате?

— Кажу цілком серйозно.

— Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?

— Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип’ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!

І, не давши опам’ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.

— Тьху, наче гора з пліч! — промовив, насилу опам’ятовуючись, Сідлер. — Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!

— В тім-то й задача, Сідлер, — замислено сказав Матвєєв: — як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.

У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна — чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Павлика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.

— Ось воно як, Марате, — прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, — це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.

— Виберемось! — пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.

— Виберемось… — незадоволено повторив Скворешня. — Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..

— А тобі, Андрію Васильовичу, за п’ять хвилин вийми та поклади? — відповів Марат. — Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, — несподівано розсміявся він, — та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі — валяй.

— Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, — не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. — А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…

— Ну, давай, — охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. — Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?

— Висадити в повітря стіну? — із здивуванням повторив Скворешня. — Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!

Його могутній бас лунав на всю їдальню, привертаючи до їхнього столика загальну увагу.

— Ну, здається, Марат, нарешті, взявся за діло, — з посмішкою сказав зоолог.

— Умови для нього найсприятливіші, — згодився старший лейтенант.

— А ідея, справді, непогана, — відгукнувся з сусіднього столика Горєлов. — Що здається важким у звичайних умовах, то буває здійсненним у незвичайних. Хіба не так?

— Та воно-то так, — сказав із сумнівом старший лейтенант, — але ж ось чули, що прогримів Скворешня? Вибухових речовин невистачить на таку силу старого, міцного льоду.

— Винуватий, товаришу старший лейтенант, — долинув з другого кінця їдальні голос Марата. — Невистачить тереніту — допоможе нам Федір Михайлович!

— Я?! — наче не розуміючи спитав Горєлов серед шуму здивованих вигуків і розвів руками. — Але чим же я зможу замінити тереніт?

— Гримучий газ, Федоре Михайловичу! — вигукнув Марат. — Той самий гримучий газ, який працює у ваших дюзах! Його-то, сподіваюсь, у вас вистачить?

— Ах ти, бісова комашка! — захоплено грохонув Скворешня. — Чи ти ба! А ідея ця виявляється досить практичною! Га? Як ви гадаєте, товаришу старший лейтенант? Чи не доповісти капітанові?