Григорій Адамов - Таємниця двох океанів

— Арсене Давидовичу, — швидко заговорив Горєлов, — я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? — Гаразд, Федоре Михайловичу, — згодився зоолог. — Пливіть.

— Павлику, — продовжував Горєлов, — подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.

— Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!

— Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?

— Андрій Васильович каже, що ні.

— Ага! От як! — сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі — Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.

Павлик задумався.

— Недалеко від нас, — втрутився Скворешня, — приблизно за п’ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.

— Ну й за це спасибі. Пливу.

Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy — вибухової речовини величезної сили — вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з’єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в’язнів граніту.

Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:

— Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.

І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:

— Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?

— Ні. Я дивився на стіну. А що?

— А я якраз бачив…

— Ну й що?

— Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… Її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…

— Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?

— Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…

— Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?

— Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?

— Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.

— Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… — Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. — Знаєте… щось було в його постаті людське…

— Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з’явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?

— Просто приверзлося тобі, Павлику, з переляку! — почувся раптом глухий, трохи насмішкуватий голос Горєлова.

Павлик здригнувся, опустив очі.

— Не знаю… Може, мені здалося.

Скворешня знизав металевими плечима і поринув у якісь свої думки. Нарешті він підвів голову й сказав:

— Якщо ми не знайдемо способу пеленгувати, то, мабуть, цій справі кінця й краю не буде. Вірніше, поки не вичерпаються наші запаси кисню, треба вжити якихось заходів. Зробити хоч маленьку щілину. Ось що, Павлику, давай-но ще раз пошаримо. Чи не знайдемо ми все-таки якусь щілину. Минулого разу я, може, і пропустив її… хвилювався, треба признатися.

Вони почали старанно оглядати лінію, по якій скеля прилягла до країв входу. Розшуки були даремними — скеля щільно, справді як на загад, злилася з лінією входу й виступами навколо нього.

— Та-а-ак! — сказав Скворешня протягом, замислившись. — Доведеться спробувати пустити в хід ультразвук. Може, він проб’є краї скелі: там вона, певно, тонша.

Почав свою нечутну роботу ультразвуковий пістолет Скворешні, з дулом, щільно приставленим до однієї точки краю скелі. Граніт поволі розпадався на невеликі грудки, які легко потім під пальцями Павлика перетворювалися в грязь. Але потужність ультразвукового променя пістолета була недостатня, щоб швидко руйнувати скелю. Лише ультразвуковій гарматі «Піонера» це було б під силу. Потужність швидко зменшувалась, і коли вона зовсім вичерпалася в двох акумуляторах, у скелі утворився невеликий тонкий канал глибиною близько десяти і діаметром у три сантиметри.