Із стовбурів та листя осипалися на шоломи тисячі ракоподібних. Листя було до того густо всіяне коралоподібними, що здавалося зовсім білим. На ньому часто траплялися напрочуд витончені, красиві будівлі, в яких жили гідроїдні поліпи, прекрасні асцидії.
— Бачиш, бічо, — сказав зоолог, насилу пробиваючись крізь гущавину, — яке багате, різноманітне життя ховають у собі ці водорості! Навіть тропічний ліс не може в цьому відношенні позмагатися з ними. Ще Дарвін сказав, що коли б у якійсь країні знищити всі ліси, то загинуло б менше видів тварин, ніж при знищенні цих макроцистових підводних лісів.
Раптом Скворешня, що йшов попереду, зупинився. Два стебла, товщиною близько двох сантиметрів кожне, випадково обвилися навколо грудей та рук і затримали його. Скворешня понатужився. Стебла не піддалися, — їх тримало не тільки коріння, але й інші, сусідні стебла, з якими вони сплелися біля дна. Самолюбство Скворешні було вражене.
— А, бісова лозина! — розгнівався він. — Ану лиш!.. Він відступив на крок назад і з силою рвонувся вперед. Навіть добра вірьовка навряд чи витримала б цей могутній натиск велетня. Але стебла макроциста немов сміялися над зусиллями Скворешні і ні на крихту не послабили своїх обіймів. Скворешня е першу мить здавався приголомшеним від такої невдачі, а потім розлютувався. — Та що вони? Залізні, чи що?! — закричав він.
— Не інакше! — засміявся зоолог, підморгуючи Павликові. — Мабуть, з якогось корабля, що тут пропливав, упустили ломи, і ось з них виросли стальні троси… От тобі, Павлику, наочний урок, що таке Макроцистіс перифера…
— Ага! Значить, це, ви говорите, урок Павлику? — стримуючи гнів, сказав Скворешня. — А я хочу дати урок цьому проклятому макроцисту!
Він відійшов на два кроки назад, постояв з хвилину і, нарешті, глибоко вдихнувши, з силою гарматного снаряда кинувся вперед.
Далі сталось щось неймовірне. Величезні, товсті, як колони, ноги Скворешні злетіли догори, його шолом зник унизу, під гущавиною; Павлика щось хльоснуло із страшенною силою по грудях і звалило з ніг; падаючи, він ударив ногами по шолому зоолога, і той, приголомшений, сів на дно, нічого не розуміючи. В одну мить троє людей раптом зникли, наче їх тут і не було. Посеред густої хащі, на невеликій прим’ятій галявині, погойдувалися лише два невисоких обірваних стебла; потім гущавина зімкнулася, поглинувши і цих свідків незвичайної битви, яка відбулася в мовчазних підводних джунглях океану…
Першим опам’ятався зоолог. Крекчучи та ойкаючи, він підвівся на ноги і заволав у простір:
— Що сталося? Де ви тут, хлопці?
Він розсунув гущавину й побачив перед собою розгублене обличчя Павлика.
— Я тут, Арсене Давидовичу… А де Скворешня? — Він оглянувся, зробивши крок вперед, і розсунув руками заслону з водоростей.
Скворешня, похмуро знімаючи з себе обірвані зашморги злополучного макроциста, підвів голову й подивився на хлопчика.
— До всіх сьогоднішніх уроків, Павлику, — сказав він з невимовним гумором, — додай ще один: не можна, як бик, кидатися наосліп, забувши про збереження рівноваги…
Зоолог зайшовся реготом, до якого зараз же приєднався Павлик, а трохи згодом і сам Скворешня.
— Яке красиве сальто-мортале ви зробили тільки що, дорогий Скворешня! — говорив, захлинаючись від сміху, зоолог. — Ваші ніжки… О-хо-хо!.. Вашим незрівнянним ніжкам позаздрить будь-яка балетна танцівниця… Ой, не можу!.. О-хо-хо!..
Він схопився за свої металеві боки, продовжуючи реготати й не маючи сил заспокоїтися. Взагалі від дня знаменної розмови з капітаном зоолог був у чудовому настрої і на протязі всього десятиденного перебування біля Вогняної Землі, починаючи від бухти Нассау, працював з попереднім захопленням.
Через двадцять хвилин у тім же строю, із Скворешнею попереду, всі троє вийшли з хащі гігантських макроцистів і вступили у спокійну смугу прибережжя. І тут дно було нерівне, усипане підводними скелями, стрімчаками; сила-силенна крихітних гранітних, базальтових, сланцьових острівків здіймалася над поверхнею океану. Їх підводні частини були повиті й обплетені тими ж водоростями, але значно менших розмірів порівняно із зустрінутими раніше, з боку відкритого океану. Здавалося, що ці водорості процвітають і особливо пишно розростаються саме в місцях найбільшого хвилювання, посеред безперервного гуркоту бурунів.
Вийшовши з гущавини, зоолог раптом зупинився і сказав:
— А про Горєлова ми й забули! Адже він повинен був нас догнати! Одну хвилину, я з ним з’єднаюся…
Читать дальше