— А-а-а! — гримів велетень крізь вискалені зуби. — Проклята!.. А-а-а!..
Колоноподібні ноги тремтіли, усе більше напружуючись. Наче з невідомого, невичерпного джерела приливали в тіло велетня все нові й нові сили, яким, здавалося, не було кінця. І разом з ними все вище й вище гримів його голос.
Притиснувшись до стіни, Павлик не вірив своїм очам: йому здалося, що скеля хитнулася і почала рухатися. Під його шоломом билися, дзвеніли, сплітаючись, злякані голоси друзів:
— Павлику! Що сталося?.. В чому справа? Чому так кричить Скворешня? Павлику!.. Павлику!.. Та відповідай же!..
Павлик нічого не чув, нікому не відповідав: він не міг отямитися.
Скеля піддавалась. Вона хиталася. Вона нахилялася під велетенським натиском Скворешні. Ще! Ще трохи!..
І раптом, схопившись з місця, Павлик кинувся до скелі, і його пронизливий крик сплівся з громовим криком Скворешні:
— Ура-а-а!.. Ще!.. Ще трохи!..
Всіма своїми маленькими силами хлопчик наліг на скелю біля величезних ніг велетня. І наче саме цього останнього грама зусиль невистачало Скворешні для повної перемоги.
Скеля подалася, захиталася і з гуркотом повалилася назовні на пологе дно. Вихід був відкритий!
Ноги Скворешні безсило упали, замовк його громоподібний голос, закрились очі, і, величезний, закутий в метал, він без ознак життя витягнувся на дні грота.
Павлик скочив на повалену скелю й вибіг назовні. Його дзвінкий голос понісся в простір:
— Сюди! Сюди! Скворешня скинув скелю! Швидше на допомогу! Він умирає! Швидше! Я пеленгую ультразвуком! Ловіть! Ловіть за глибиноміром — сімдесят два метри від поверхні!
Він водив дулом пістолета, і в усі боки помчалися нечутні гінці — вісники перемоги й горя.
Павлик не зміг би сказати, скільки минуло часу в цьому гарячковому напруженому чеканні — хвилина чи година, — коли з підводної пітьми раптом долинув радісний крик Марата:
— Піймав! Піймав! Тримай промінь, Павлику! Тримай! Пливу точно на норд-ост! До мене! До мене, товариші!
І звідусіль — з півночі, з заходу, з півдня — линули радісні вигуки, захоплені крики.
— Пливу за тобою, Марате! — долинав голос Цоя.
— Зараз будемо біля тебе, бічо… голубчику! — схвильовано кричав зоолог.
— Тримайся, Павлику! Тримайсь, хлопчику! — говорив комісар Сьомін. — Сюди, сюди, Матвєєв! Ось я!
Немов рій зірок, які зірвалися з темного неба, неслися до Павлика з усіх боків вогники ліхтарів. Павлик опустив занімілу руку з пістолетом і лише повертав шолом з ліхтарем на всі румби, наче маяк, привертаючи до себе вогники друзів, що поспішали. Вогники росли, збільшувалися і враз завертілися навколо Павлика, засліплюючії його, заповнюючи всю навколишню темряву.
Рій зірок налетів, немов вихор. В одну мить десятки рук підхопили позбавлені ознак життя тіла Скворешні і Павлика, і за хвилину загін стрімко нісся у відкритий океан, до підводного човна «Піонер», який завмер у чеканні.
Старший лейтенант Богров натис кнопку на центральному щиті управління й повернув невеликий штурвал із стрілкою на кілька ділень вправо.
«Піонер» трохи підняв ніс і кинувся по похилій лінії вперед, швидко набираючи висоту. На глибині трьохсот метрів він вирівнявся і продовжував іти на південь.
— Так добре, Іване Степановичу? — спитав старший лейтенант.
— Чудово! Абсолютно все видно, — застудженим тенорком задоволено відповів океанограф, не зводячи короткозорих примружених очей з купола екрана.
На куполі повільно проносилися величезні темні маси. Одні з них заповнювали великі простори на поверхні океану, інші, трохи менші, глибоко опускали вниз свої підводні частини. Іноді здавалося, що вони ось-ось зачеплять ними горбату спину підводного човна, але «Піонер» спокійно й упевнено проходив під ними, лише коли-не-коли нахиляючи ніс і потім знову вирівнюючись на заданій йому глибині в триста метрів.
Відкинувши голову, океанограф спитав:
— На якій ми точно широті, Олександре Леонідовичу?
— П’ятдесят вісім градусів сорок мінут південної широти і вісімдесят градусів західної довготи від Грінвіча, — відповів старший лейтенант.
— Яка безліч айсбергів!
— Тут уже зима, Іване Степановичу.
— Так, звичайно… Але для початку зими їх все-таки занадто багато. Всього лише десяте липня.
Настала мовчанка. За кілька хвилин вона була порушена появою зоолога й Павлика.
— Будь ласка, Арсене Давидовичу!
— Ага! Айсберги! Це цікаво! — вигукнув зоолог, глянувши на екран.
— Тут вони мають зовсім інший вигляд… — зауважив Павлик. — Коли ми на «Діогені» зустрілися з айсбергом, я встиг його розгледіти. Він був значно вищий від «Діогена» і весь виблискував. І немов вирізьблений весь, в прикрасах…
Читать дальше