Дмитро Бузько: Кришталевий край

— Ти розповідаєш казку, Фріц, — відгукнулась Маргарита, — та байдуже; як тобі дадуть добрі гроші за твій винахід, то нехай там буде наш будинок скляний чи цегляний, ми в ньому собі зів'ємо гарне, затишне кубелечко. Правда, Фріц?

Маргарита ніжно зазирнула в очі своєму коханому. Грубер нічого не відповів. Знову йому сумно стало, що його майбутня дружина така обмежена.

— Чому ж ти мовчиш, Фріц? — спитала Маргарита. — Чи, може, тепер, коли ти станеш багатим, ти вже й не схочеш дивитися на свою Гретхен?

Голос дівчини забринів ніжним докором, і Груберові стало соромно за свої думки. Яке він має право вимагати від дівчини того, чого вона не може дати? Таке вже життя навкруги, і нема чого йому вигадувати щось своє. Справа жінки — кухня й діти, а не наука.

— Що ти, Гретхен, що ти? — вигукнув він. — Та навіщо мені багатство без тебе?

Він ще далі говорив такі ж самі ніжні, беззмістовні дурниці і розумів, що це — дурниці, і знав, що іншого він своїй Гретхен не міг сказати, бо вона б не зрозуміла його, і від цієї суміші почуттів йому ставало боляче. Він несподівано попросив:

— Люба Гретхен, ходім додому. Я, мабуть, за ці дні дуже втомився. У мене болить голова.

Дівчині дуже хотілося ще пройтися. День такий ясний, такий гарний. І так багато сьогодні людей на березі озера, так цікаво розглядати вбрання, обличчя. Однак у її нареченого зовсім пропало бажання гуляти далі. Вони пішли додому.

Вдома Фріц сів до бюрка.

— Так! Безперечно, так, — стиха промовив він до себе, ще раз стверджуючи свої відкриття.

Щастя переможця бриніло в його голосі. Забувши про обід, він аж до півночі перевіряв свої формули та обчислення…

Минуло кілька днів…

Осіння мжичка заткала далечінь, гори сховалися в низьких, волохатих хмарах, дерева безпорадно простягали до сірого, байдужо-холодного неба свої віти, з яких вітер злісно здирав останнє листя.

Та в кабінеті пана Шварцберга, власника кількох найбільших у країні заводів, було гарно й затишно. Величезне, на всю стіну вікно з надзвичайно прозорими увіольовими шибками, — тими, що пропускають життєдайне ультрафіолетове проміння, — навіть у цей похмурий день давало багато світла. В кабінеті було все скляне. Величезний письмовий стіл з дзеркального скла, стільці з грубого триплексу — потрійного накладного скла. Кришталеве приладдя до письма, скляні дзеркальні полиці для книжок і камін, — той теж був скляний — з пайрексу, що не боїться вогню. Це був, власне, не камін, бо він був закритий, а грубка, і чудно було бачити, як за склом, не шкодячи його, буяє яскраве полум'я.

Шварцберг, ставний, повновидий, уже сивий чоловік, нервово ходив з кутка в куток, часто задумливо спиняючись то перед каміном, то перед вікном. Дощові краплі на чудовому увіольовому склі відсвічували сріблом, а ввібравши в себе багато води, зривалися з місця й бігли вниз кришталевими сльозами. Шварцберг зажурено дивився на ці дощові сльози.

— Тяжке життя, — зітхнув він і знову почав нервово ходити з кутка в куток.

Шварцберг міг назватися хазяїном не тільки своїх скляних заводів. Він був директором акційного товариства, що обіймало більшість найкращих заводів країни, і, маючи в цьому товаристві більшу половину акцій, він фактично керував усіма скляними виробництвами своєї батьківщини. Ще кілька років тому в його кабінеті в цю пору дня завжди було повно різного ділового люду. Тоді в його кабінеті вирувало життя, а тепер…

Шварцберг задивився на вогонь у каміні. В його голові ворушилися полохливі думки про майбутнє. Похмуре воно, суворе, як ті гори в осінніх хмарах. Страшне воно, як те полум'я, що зараз буяє за склом… О, коли б воно видерлося з своєї скляної в'язниці!

Шварцбергу стало неприємно дивитися на вогонь. Він одійшов до стола. Звідти йому впав у вічі останній номер фінансово-промислового журналу. І тут те саме: сльози горя, полум'я повстання. Примари життя суворо визирають із-за сухих рядків фінансових звітів і стовпців статистичних зведень…

— Пане радник… (Шварцберг мав ранг радника комерції). — Пане раднику, — повторив секретар Шварцберга, зупинившись на порозі, — якийсь доктор хімії хоче вас бачити.

— Що йому треба? — похмуро запитав Шварцберг, невдоволений, що порушили його меланхолійну самітність.

— Він каже, що хоче запропонувати вам свій винахід, — відказав поштиво секретар. Шварцберг знизав плечима.

— Це, певне, якийсь чудасій, — сказав він. — На біса здався його винахід, коли мало не всі скляні заводи стоять? Якби ще він був доктор алхімії, а не хімії, тоді інша справа. Може б, він навчив нас перетворити на золото усе те скло, від якого мало не луснуть стіни наших склепів. А втім, нехай заходить. Послухаємо.