Дмитро Бузько - Кришталевий край

Усі привітали думку старого. Винахід став спільною справою. Кожний бажав йому успіху… Грубер посміхнувся, почувши, як хазяїн назвав винахід «нашим». Тільки позавчора пручався, а тепер, коли вже бачить прибутки — «наш винахід»… Та байдуже. Нехай собі загарбує ті прибутки. Аби тільки чудовий винахід поширився в світі. Молодий учений не шкодував, що в договорі з хазяїном він собі визначив тільки одну десяту частину чистого прибутку. Цього ранку він відчув себе так, як тоді, коли зробив відкриття. Так само, як тоді, починався сонячний осінній день. Рожеві снігові вершини пливли в ясній блакиті, такі легкі, ніби зіткані з хмар, осяяних першим промінням золотого осіннього сонця.

Того ж дня Зіммель повіз до міста першу партію аптечно-лабораторного посуду та сковорідок з чудесного скла. Грубер поїхав з хазяїном. Йому нічого було робити на заводі, бо вирішили провадити далі виробництво скла лише тоді, як будуть гарні наслідки від першої партії виробів. Безперечно, вони будуть гарні. В цьому Грубер зовсім не сумнівався, бо навіть старий Зіммель аж зарожевів од палких надій. Та все ж ученому хотілося на власні очі пересвідчитися в своїй перемозі.

Зіммелю та Груберові пощастило. Хазяїн. аптекарського складу, якому Зіммель давно постачав свої вироби, страшенно зацікавився новим посудом з дивовижним сполученням кришталю і пайрексу. Справді, колби, реторти, пробірки та пляшки, що їх тріумфально витягав з кошика старий Зіммель, були надзвичайно прозорі й чисті і грали на світлі, наче самоцвіти; вони не тріскалися на вогні, витримуючи температуру значно вищу за ту, що була межею для найкращого пайрексу; вони були міцні, як сталь, і зовсім не билися.

— Почекайте мене з годину. Я гадаю, що зможу купити весь посуд з цього скла, який вироблятиме ваш завод. Мені тільки треба побачитися з одною діловою людиною, — сказав аптекар Зіммелю та Груберові й пішов.

Повернувся він раніш як за годину.

— Привітаймо один одного з успіхом, — весело вигукнув він, ледве переступивши поріг свого кабінету, де підприємець і вчений з нетерпінням чекали на нього. — В повітрі пахне порохом, якщо годиться цей вислів для нашої доби, коли є воєнні речовини, значно пахучіші за предавній порох, — казав він далі. — Одна країна, яка саме — секрет, замовляє скрізь, де можна замовити, різні скляні вироби особливого призначення. Ніхто не знає, навіщо раптом треба цій країні так багато тих виробів. Але раз ім'я цієї країни в секреті, значить, це не інакше, як для війни… Я звернувся в справі похідних аптечок до агента цієї країни і показав одну з ваших колб…. Колба справила таке враження на агента, що він одразу зробив мені замовлення на вироби з вашого скла.

Про умови постачання виробів з нового скла домовилися швидко. Пляшка доброго вина закріпила згоду, і за півгодини поїзд мчав Грубера й Зіммеля до старого, тепер омоложеного заводу з радісною звісткою про успіх. Грубер не встиг навіть завітати додому, щоб сповістити про свою радість Маргариті. Він тільки написав їй спішного листа. Дівчина, одержавши листа, засмутилася, що її любий не прийшов, однак думка про щастя, яке тепер обом їм усміхнулося, перемогла той смуток.

— Тату, тату! Подивись, що пише Фріц, — кинулася вона до батька.

Старий Клейнмюнцлі прочитав і замріявся… Тепер, коли він матиме багатого зятя, він, диви, зможе й покинути остогидлу крамничку. Якось коло молодих проживе. І старий запалив свою святкову люльку. А Гретхен, як пташка, співала весь вечір початок світлих днів свого життя.

Того ж вечора у скляному кабінеті Шварцберга відбулася коротка, але значна своїми наслідками розмова. Підприємець сидів у кріселку коло каміна, мовчки стежачи за полум'ям, що вирувало під склом. Тут же стояв секретар Шварцберга, поштиво чекаючи на наказ свого хазяїна.

— Так, — нарешті порушив мовчанку підприємець, — так, значить, цілком точно, що підписано контракт із цим самим аптекарем, як його?

— Сіменс, пане радник, — озвався секретар. — Контракт, безперечно, підписано, й причиною тому незвичайний скляний посуд заводу Зіммеля, де тепер працює доктор хімії Грубер, який приходив до вас, пане радник, з своїм винаходом. Відомості нашої агентури цілком певні.

— Так, так. Прогавили ми цей винахід, прогавили, — журливо вимовив підприємець. — І все через мою надто велику добрість до людей. Я ж міг тоді купити патент. І дуже дешево. Я ж бачив, що цей доктор хімії не зуміє загадати справжньої ціни. Але ж, знаєте, шкода мені стало молодої людини. Нехай, думаю, пошукає щастя десь в іншому місці. Може, й знайде… Таке м'яке серце в мене.