Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

Шлях був вільний. Мандрівники пройшли між деревами і опинилися біля підніжжя скелі, до якої вони простували. Ще кілька хвилин — і обидва мандрівники стояли на її вершині. Звідси відкривалася значно ширша панорама, ніж знизу.

Міжпланетний корабель лежав у вузькому міжгір’ї серед скель. Це міжгір’я, завглибшки метрів п’ятдесят, нагадувало річище висохлої річки; подекуди воно було усіяне крупним камінням, принесеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись і протікала річка, то це було дуже давно, бо тепер міжгір’я густо заросло деревами, які підносили свої стрункі глянсуваті стовбури між камінням і скелями. Дивні, незвичайні дерева! Вони були схожі водночас і на пальми, і на гігантську папороть. Деякі з них високо здіймали свої червоні віялоподібні верхівки, інші, навпаки, були скривленими і приземкуватими, наче плазували по грунту, обвиваючись навколо скель…

Микола Петрович Риндін засмучено похитав головою:

— Поганувате місце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну як вибиратися звідси? Адже корабель так застряг, що не можуть допомогти навіть його колеса… вони не підуть по тому величезному камінню. А стартувати за допомогою ракетних двигунів прямо з цього вузького міжгір’я також неможливо. І скель, скель як багато! Ні, поганеньке місце ми обрали!

— Зауважу: не пам’ятаю, щоб нам довелося вибирати його, — незворушно озвався Ван Лун.

— Ну це, звичайно, так, проте… Втім, гаразд. Про старт з Венери думати ще ранувато.

— Вважаю, так. Ще встигнемо поміркувати.

— А як ви гадаєте, Ван, товариші бачать нас тут?

Ван Лун посміхнувся:

— Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас. — І він зробив вітальний жест рукою в бік астроплана, який тьмяно виблискував шліфованим корпусом в глибині міжгір’я.

Справді, Вадим Сокіл і Галя Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Риндін і Ван Лун зникли з їх очей, — тоді, коли на людей в скафандрах в тіні скель нападали розлючені хижі комахи. Потім Сокіл і Галя бачили, як Ван Лун кудись стріляв.

— Ось Ван уже й тішиться, — весело, хоча й з ноткою заздрості в голосі сказав Вадим. — Бачите, полює!

— Здорово, Вадиме Сергійовичу, — відгукнулася Галя, пильно дивлячись в ілюмінатор. — А раптом — щось схоже з оленем або зайцем? От буде смачний обід! І як же мені набридли консерви та морожене м’ясо, так уже хочеться свіженької їжі!..

— Не думаю, — заперечив Сокіл. — Ані олень, ані заєць не підходять для юрського періоду, і ви це добре знаєте, Галю.

— Ну, хай тоді буде молодий ігуанодон. Як ви казали мені колись: «засмажимо філе молодого ігуанодона»?

Сокіл тільки відмахнувся:

— Чи довго ще ви згадуватимете про те, що я говорив жартуючи? Ну й характер у вас, Галю! Хоча… — замислився він, — хоча… хто знає, може статися, що ігуанодони і їстівні, це питання палеонтологією не розроблювалося. Власне кажучи, в цьому немає нічого неймовірного… Проте вони вже забралися на гору, дивіться!

Тепер було чітко видно: Риндін і Ван Лун стояли на вершині скелі, яка панувала над міжгір’ям. їх силуети різко вирізнялися на тлі неба. Ван Лун з силою бив по скелі своєю похідною киркою, Микола Петрович розгортав принесену ним довгасту річ. Через кілька хвилин Риндін установив на вершині скелі якийсь широкий товстий стрижень. Від нього відходили міцні стальні відтяжки. Ван Лун укріплював їх на вбитих в скелю кілках.

Ось Микола Петрович обернувся до астроплана і помахав рукою, наче закликаючи до уваги товаришів, які залишилися в міжпланетному кораблі. Ван Лун також дивився в їх бік.

— Та бачимо, бачимо! — нетерпляче вигукнула Галя. — Давайте вже мерщій!

Микола Петрович нахилився, Він щось робив із товстим стрижнем, укріпленим вертикально в скелі. І раптом стрижень почав зростати! Здавалося, він витягався вгору, як підзорна труба, одне коліно за одним. Так воно було і в дійсності. Стрижень зростав, підіймався вгору, дедалі тоншаючи. Але найвища його частина все ще залишалася товстою, широкою. Ось мачта, на яку поступово перетворився стрижень, досягла заввишки метрів п’ять-шість — і на мить застигла так. І тоді раптом на її верхівці розкрився великий червоний прапор! Прапор рідного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскраво-червоний прапор з золотим серпом і молотом у лівому горішньому куті! Мачта трохи погойдувалася в повітрі, підтримувана стальними відтяжками.